Матеріал публікується завдяки пожертвам та волонтерській підтримці, наданим Центру гастрономічних досліджень від спільноти їzhakultura

 


 

Якби мене запитали, які асоціації виникають зі словами «новорічний стіл», у голові неодмінно сплило б шампанське, запах мандарин та олів’є. А якщо згадати діснеївські різдвяні мультики, то ще й імбирне печиво та какао з маршмелоу. Ну, і за секунду до цього переліку додалася б кутя

А от якщо повернутися на 120 чи 150 років назад? Що спільного мав би тогочасний український стіл, і взагалі українська оселя із сучасним помешканням? А що коїлося у тій оселі на зимові свята?

У цьому матеріалі ми взялися шукати відповіді на ці питання.  

 

Святки на селі

Різдво та Новий рік – були й залишаються особливим часом. Загалом, взимку святкували цілу низку свят, але найголовнішими були Різдво 25 грудня (6 січня), вечір 31 грудня 13 грудня (Маланка) та Новий рік 1 січня (Святого Василя 14 січня), Водохреще 6 січня. Не дарма ж у колядці співають: «Бо прийдуть до тебе три празники в гості». Цей час ще називали «святки», і вірили, що пробуджується та стає особливо небезпечною «нечиста сила» (чорти, відьми, духи тощо). Тож господу прикрашали згідно з цими віруваннями. 

 

Прикрашання оселі

Що було б на інстаграм-світлині, якби її раптом зробила моя пра-прабабуся? Ну, по-перше дідух - дідівський дух, дух предків. Наші пращури ще з літа зберігали сніп збіжжя, який у надвечір'я Різдва Христового вносили до хати. Вірили, що на свято за одним столом збирається УВЕСЬ рід. Дідух ставили на найпочесніше місце в хаті - на покуть. Там він стояв до Водохрещі, а потім його палили. Зерно з нього зберігали для наступної сівби.

По-друге, під стелею ви б точно помітили різдвяних павуків - складні модельні конструкції із соломи, які підвішували до сволока на кінській волосині. Ця декорація могла бути пірамідальною або ромбовидною, у вигляді сонця, зірки, хресту. Павуки постійно оберталися під дією руху повітря. Вважалося, що так вони збирають негатив і зло, очищають і гармонізують простір, тож після свят їх теж спалювали, знищуючи у вогні погане. Павук був втіленням уявлень людей про структуру всесвіту. Хоча є й інше, вже християнське, пояснення цього звичаю: павук закрив павутиною вхід до печери, і так врятував маленького Ісуса Христа від переслідувань царя Ірода. 

Залежно від регіону, стіни й вікна могли прикрашати витинанки - мережані паперові полотнища у вигляді рослин, квітів, рідше - людей. Окрім цього, інколи робили голубів з паперу і пустих яєць. Вони символізували тих перших голубів, що були свідками творення Всесвіту, тому це - Божі птахи. Також вони символізували, як і птахи загалом, головне небесне світило - сонце.

У Святий вечір на стіл зазвичай ставили різдвяну свічку, щоб помолитися перед вечерею. У кінці 19 століття для освітлення помешкання часто використовували гасові чи керасинові лампи, тому що вони були економнішими й давали менше кіптяви. У бідних родинах послуговувалися каганцями - світильниками, в які горіли завдяки олії або лою. 

 

різдвяний павук

Святковий стіл

Вважали, що кожен предмет, який торкався столу, набував особливої сили і міг стати важливим магічним або ж лікувальним засобом. Сам стіл застилали сіном, а зверху накривали скатериною. Соломою застилали підлогу. Словом, трав’яного запаху було багато. 

До трапези збиралася уся родина, причім і в будні, і на свята. Як пояснила нам Галина Бондаренко, провідна наукова співробітниця Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології, до столу сідали всі й одразу, тому що так хазяйка мала можливість подати всі страви ще гарячими. Тоді люди не могли лишати частину харчів на столі й постійно перехоплювати щось впродовж дня. Словом, або поснідав з усіма, або ходи голодний до обіду. 

Господар дому завжди сидів на головному місці, на покуті. Він же першим куштував кутю. Далі частувалися представники старшого покоління, потім - діти. Дітей садовили разом із дорослими. Тільки якщо навідувалися гості, малечі могли накрити на підлозі або відсадити її за спеціальний маленький столик, якщо такий був. Господиня сідала останньою, тому що саме вона готувала та подавала усю їжу.  

Персонального посуду не було, зазвичай на стіл просто ставили одну, якщо сім’я велика - дві великі миски, з яких усі їли дерев’яними ложками. Усе столове начиння було здебільшого глиняним, лиш зрідка траплялися окремі порцелянові речі.

 

А чим, власне, частувалися? 

Самого лише процесу куховаріння уже вистачило б на цілу серію коротких відео для окремого посту. І на багату кутю, себто ввечері 24 грудня (6 січня), і на Щедрий вечір, тобто 31 грудня (13 січня), готували найрізноманітнішу їжу. Вірили, що це вплине на добробут у наступному році. На Святий вечір були пісні страви, натомість на Новий рік до куті могли подати вершки. Навіть найбідніші селяни докладали максимум зусиль, щоб гідно зустріти зимові свята.

У різних регіонах страви різнились, але кутя та узвар, озвар стояли на будь-якому українському столі (окрім, хіба, закарпатського: тут узвар не варили). 

Під образами на покуті стелили чисте сіно, а на нього ставили узвар і кутю. До речі, горщик для варіння пшениці на кутю був окремий, у ньому більше нічого не готували, й діставали його тільки під час різдвяно-новорічних свят. Розтирання маку в макітрі взагалі було окремим ритуалом, що мав визначений час та місце. Коли в господу вносили солому-дідуха, хазяйка сідала на нього та розтирала мак. У наш час, мабуть, усі сторіс рясніли б цим дійством. 

Дуже багато пекли: калачі, книші (спеціальні святкові хліби), паляниці, пироги, пряники. У праці Миколи Маркевича навіть описується такий новорічний звичай: господар хати сідає на покуті, а хазяйка ставить перед ним купу пирогів. Потім вони кличуть дітей - ті захадять і питають, де ж батько. Він з-за пирогів гукає: “Невже ви мене не бачите?”. “Не бачимо, тату!”, - відповідабть діти. Тоді господар каже: “Дай, Боже, щоб і на той рік не побачили!”, - і роздає малечі частування. 

На Бойківщині робили так звані василі, або василяники - те, що в інших регіонах називали книшами. Їх клали одне на одного, під них - насіння та монети. Зверху іноді встромляли свічку або викладали навколо вінок з часнику. 

На Святвечір готували також пісні борщі, юшки, січеники, варили та смажили рибу. На Різдво на столі вже були й кров’янка, і ковбаси, і печеня, і медові пряники, маківники, а на Новий рік з’являлися кав’яр (рибяча ікра), свинина в тісті, локшина з потрухами.

Після Святої вечері для душ померлих предків завжди лишали мисочку з кутею на підвіконні чи на столі. І якщо нині на дідуха чи на павука нарапити можна далеко не всюди, то цей звичай залишається поширеним і дотепер.  

 

Подаруночки 

Обмін гостинцям наші пращури любили. Особливо це стосувалося дітей. “Різдво та Новий рік - то був час народження нового світу. Відповідно, усі члени родини отримували щось новеньке, - каже Галина Бондаренко. - Дівчатам дарували речі, які йшли в придане: дукачі, коралі, сережки, інші прикраси. Малі дівчатка отримували стрічки. Хлопцям справляли постоли, колоші або новий одяг.” 

Подарунки малі могли також отримати й від хресних батьків. За словами Олени Кондратюк, завідувачки відділу етнології Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф, коли дітлахи підростали, то носили своїм хресним гостинці зі святвечірнього столу (до цього куми посилали або сусідських дітей, або когось зі своїх старших). Ходили наступного дня, вже власне на Різдво (Коляди). Взамін хресні давали смаколики чи й дарували щось. Що цікаво, інколи носити вечерю на Різдво похресники могли, аж поки не одружаться. 

Діти ходили з гостинцями й до родичів, сусідів, друзів. Святковий почастунок відносили також людям, які в громаді мали особливу повагу: священнику, вчителю, бабі-повитусі. Саме малеча виконувала роль різдвяних “посланців”. Це була своєрідна асоціація з малим Ісусом Христом. До речі, у звичайний час діти не могли ходити до когось у гості самі. 

 

дідух

Як святкувало місто

Різдвяне дерево

Звична тепер ялинка як символ зимових свят спершу з’явилась саме в містах. Від середини ХІХ століття святкування Нового року набувало все більшого поширення, і вже в кінці сторіччя поруч із Різдвом стало важливою подією в житті міста.

У 1850-х роках ялинка була популярною переважно серед знаті.  Ось як харківський краєзнавець Андрій Парамонов описує прикрашання новорічної ялинки у більшості дворянських родин: «Купити її на базарі було неможливо, ліс коштував дорого, а ялинка (за поняттями ХІХ ст.) має бути більших розмірів. Крім того, спеціальних ялинкових прикрас виготовляли мало (виробляли в Німеччині), головним чином вони були з яскравого кольорового паперу, покритого зверху фарбою під срібло та бронзу. Коштували іграшки, виготовлені на фабриках, дуже дорого, тому більшість воліла загортати в такий самий папір яблука, горіхи, пряники». Нерідко на ялинці опинялися й звичайні дитячі іграшки, але в такому разі вони набували особливого “статусу”. Взагалі, будь-яка річ, яка потрапляла на різвяно-новорічне дерево, перетворювалась у свідомості людей на такий собі “казковий” предмет. Часто такому ефекту сприяло освітлення: ялинку прикрашали свічками. Електрогірлянди на межі 19 та 20 століть були великою рідкістю, а от свічки на ялинки чіпляли аж до середини 20 сторіччя. Їхнє вигадливе мерехтіння, виблискування на поверхні іграшок породжувало особливе “різдвяне світло” й асоціювалося з домашнім затишком та атмосферою свята. 

До кінця ХІХ століття новорічна ялинка залишалась чимось незвичайним для широкого загалу. Цікаво, що українська інтелігенція сприймала цю практику як загальноімперську моду, часто не підтримувала нову, «західну» тенденцію. 

А ось що написав Іван Франко, досліджуючи на Гуцульщині різдвяні звичаї панів та простого народу: «Пан ставить смереку, русин кладе сніп». Хоча ця цитата підкреслює, що пан - не просто людина з іншим соціальним статусом, а й часто - представник іншої національності. 

 

Традиції української громади 

Українофільська частина міського населення (найбільше це стосується інтелігенції) в усьому намагалася зберегти й відтворити національні традиції. Був навіть тренд не використовувати товари з-за кордону. Ця різниця між українським та російським світом була помітною і на столі. У своїй статті докторка історичних наук Ольга Казакевич пише, що страви, які зазвичай готували на великі релігійні свята, зокрема й Різдво, були міцною ланкою між містом і селом. Звичай готувати національну їжу під час свят глибоко вкорінювався з самого дитинства й надалі передавався у власних сім’ях.  

Утім, доцентка кафедри гуманітарних наук Національного університету харчових технологій Олена Пивоваренко розповіла нам, що зовсім “вберегтися” від зовнішніх впливів не вдалося. Так, на святкових столах вже траплялися цитрусові. Окрім того, від іноземців встигли перейняти й коктейлі, і пунш. Хоча святкові напої, певно, заслуговують окремої уваги. 

Як відмітила пані Пивоваренко, у нашій культурі більше люблять помірно міцний, але солодкий алкоголь, тож усілякі лікери та наливки мали велику популярність і на селі, і в місті. До речі, український відповідник глінтвейну теж існує - це варенуха. Звісно, її варіацій є чимало. Ось який рецепт подає Микола Маркевич: “ті самі інгредієнти, що й для узвару (сушені груші, яблука, сливи, вишні, родзинки), залити горілкою. Додати меду за смаком і трішки стручкового перцю. Потім щільно закоркувати ємність і поставити на 12 годин у гарячу піч. Пити рекомендується гарячим; фрукти можна потім з’їсти”. А перед цим святкову світлину для інстаграму зробити. Не глінтвейном же єдиним, як нам подобається казати.  

Насправді, сильної традиції пиття вина у нас не було. Натомість на Миколая завжди варили особливе різдвяне пиво. Ну, і горілочкою містяни теж частувались. Шампанське в ті роки знала лише аристократія, але навіть тоді воно не було символом Нового року. Напоєм з бульбашками часто “освіжались” на балах та урочистих прийомах, щоб не пити важкого алкоголю. 

Тільки у 30-х роках сталінська влада започаткувала культ шампанського як неодмінного атрибуту новорічного столу. Це було частиною пропаганди, за допомогою якої зі свідомості людей “буржуазне” Різдво витісняли радянським Новим роком. Шампанське мало демонструвати успіхи радянської влади на шляху створення суспільства рівності.

 


 

Фото в тексті надані Національним центром народної культури "Музей Івана Гончара"

Титульне фото: їzhakultura