У народній культурі на свята їжа перестає бути просто їжею, елементом харчування. Вона – частина обрядовості. Різдво традиційно оповите радощами, надією та магією. Обряди у цей день спрямовувалися на врожай,  здоров’я всієї родини та добробут у наступному році. Святкові продукти та страви теж сповнені магії та віщування. Про їхнє особливе ритуальне значення у традиційній культурі бойків читайте у статті Наталії Громової. Ви дізнаєтеся, що таке «бобальки», чому «Маланку» клали на «Василя», та як знайти гриби у сіні.

!	Бойки – одна з етнографічних груп українського народу, що проживають у північно-західній частині Карпат і до наших днів зберегли локальну колоритну духовну і матеріальну культуру.

У традиційній культурі українців серед усіх продуктів найбільше вшановували зерно та хліб, тож з них і почнемо.

Вівсяний дід (Сніп, Дідух)

Головним атрибутом Різдва був дідух, що в’язався  із необмолоченого зерна. На Бойківщині він виключно вівсяний і називається дід або сніп. У деяких місцевостях, зокрема на Волині, цей сніп був збірний і складався з колосся жита, пшениці, вівса, ячменю тощо.

Архаїчна символіка снопу – аграрна, його внесення до хати означає забезпечення родини на наступний рік багатим врожаєм зернових. Також через нього проявляється культ предків: з ним до хати ніби заходять померлі родичі. Про це свідчить назва «дід», «дідух» і той факт, що у деяких селах йому сиплють зверху трошки куті – щоб їв.

На Бойківщині у деяких сім’ях досі відтворюється ритуал купання снопа в потоці на Святий вечір. Господар, тримаючи сніп обома руками, неглибоко занурює його в ополонку (лише верхівку, де зерно). Потім виймає з води і тричі хрестить ним (прямо перед собою, направо та наліво), промовляючи:

“	Сніп змиваю, полон призиваю – з усіх чотирьох сторон на все подвір’я

Іноді після цього ще вмивають обличчя водою з потічка і приказують:

“	Водице-Йорданице, обмиваєш луги, береги, умий мене молодого від усього злого

У хаті сніп подекуди встановлюють на камінці та пісок. У селі Буківці на Закарпатті на початку ХХ століття під сніп сипали трохи піску, принесеного з потоку. У селі Орявчику на Сколівщині ще кілька десятиліть тому під нього викладали принесені з потоку камінці й пісок – щоб сніп стояв ніби на землі, а не на голому столі. Тут простежується давня аграрна семантика: єднання землі (яка родить), води (яка запліднює) і насіння (з якого народжується нове життя). 

Хліб

Сьогодні для багатьох людей хліб не є окремою стравою. Він досі відіграє важливу роль у повсякденному харчуванні, але перестав бути символом свят. А от у традиційній культурі для Різдва є особливий святковий хліб. На Бойківщині він звався  «керечун» («крачун», «ґеречун»), «василь» («василяник»). У східній частині Бойківщини  також трапляються два обрядові хліби – «василь» і «маланка». У селі Ходовичі на Стрийщині у ХІХ столітті їх розміщували на столі так: «маланку» клали на «василя», під них – насіння і монети, навколо них – вінок з часнику. Всю цю конструкцію не можна було рушати до кінця свят. На Болехівщині зараз подібним чином один на одного ставлять два «василі», зверху – свічку, під них – так само насіння і монети. Обрядові хліби, які викладалися на стіл, не можна було рухати іноді аж до Нового року (за старим стилем).

На Закарпатті наприкінці ХІХ століття крім крачуна випікали ще й маленькі ритуальні хліби – «бобальки». На думку анонімного автора статті «Рождественские обычаи в Угорской Руси», керечун символізував голову родини, а бобальки – інших членів сім'ї, тож їхній розмір свідчив про меншу владу в родині.

На Закарпатті сім'ї, котрі самі печуть хліб, встромляють у нього кілька колосків, вливають трохи меду, а по центру запікають часник або потроху від усіх різдвяних страв. У деяких місцевостях середину від такого хліба раніше вирізали, висушували, зав'язували в білу ганчірку і відкладали для лікування від пристріту. 

Лікувальні властивості магічної різдвяної їжі застосовували впродовж року. Навіть зараз у селі Козаківка Болехівської міської ради Івано-Франківської області деякі жителі цілий рік зберігають шматочок «василя» поряд зі шматком свяченої великодньої паски: так само, як не псується свячена вода, не пліснявіють і ці хліби. Їх шматочки їдять, коли болить голова. 

Не обходилось і без любовної магії. У селі Нижній Синевир на Закарпатті неодружені хлопці та дівчата прикрашали керечун вівсяним колоссям. Це дарувало надію, що їхні наречена чи наречений будуть такими ж гарними, як і букетик.  

Кутя

У селах і містах, в Україні чи за її межами – на Різдво українці стараються зварити кутю. З пшениці, рису, або навіть кіноа – вона продовжує грати важливу роль символічної Різдвяної страви. А кілька десятиліть тому на Різдво кутю готували не лише аби з’їсти: на ній віщували майбутнє врожаю.

 У деяких бойківських родинах досі зберігся обряд підкидання господарем першої ложки куті до «повали» (стелі). Старші люди пам'ятають пояснення цього обряду: щоб худоба брикалась (а отже, була жвавою, здоровою) так само, як кутя стрибає на ложці. Інколи також дивляться, щоб більше зерен куті прилипло до стелі, – тоді роїтимуться бджоли та буде добрий врожай.

А на Дрогобиччині діти підставляли долоні і лічили, кому скільки впаде зерен підкинутої до стелі куті – стільки він чи вона отримає голів худоби у спадок. 

Мед

Українці можуть пишатися вмінням добувати мед. Починаючи з ХІХ у зв’язку з промисловим виробництвом цукру мед втратив свою монополію  серед солодощів. Але його образ зберігся у віруваннях та обрядах. 

У народній культурі мед вважається оберегом, служить знаком порятунку, очищення від скверни гріха. У новорічно-різдвяній обрядовості захисну силу меду використовували як оберіг для худоби. І сьогодні до святої вечері обов'язково має бути нагодована уся худоба. До того ж, не звичайним сіном, а отавою з «гостинцем» зі святвечірнього столу: медом, хлібом, голубцями тощо. Сто років тому господар благословляв тварин хлібом, тричі торкаючись їхніх голів, або мазав їм медом хрестик між очима. 

А от дівчата вмивались водою з медом на Святий вечір, аби сподобатись хлопцям. Подекуди бойки їдять мед першим під час Святої вечері: щоб життя було солодким.  Зараз мед іноді заміняють цукерками.

Часник

Ця рослина – частина гастрономічної культури українців. Через свої природні «кусючі» смакові властивості часник, вочевидь, зайняв особливе місце в магічних обрядодіях.

У деяких селах бойки під час Святої вечері першим вживали часник, аби  бути сильними і здоровими впродовж усього наступного року. На центральній Бойківщині спершу їли часник із хлібом, промовляючи:

“	Луку-часнику, хорони мене від усього злого: від каліцтва, від злих очей, від хвороби, від немочі

Щоб відлякати нечисту силу, часник клали під обрус (скатертину) по всіх чотирьох кутках стола. На Другий Святий вечір (18 січня) господар ішов кропити свяченою у церкві водою усе обійстя, житлові і господарські будівлі та худобу. При цьому худобі давав з’їсти шматок недопеченої паляниці й по зубчику того часнику, який лежав усі свята під обрусом (сподіваємось, зубчики були малі й смакували овечкам, корівкам та кізкам).

Мак

Ще однією рослиною, використання якої було поширене як у народній кухні, так і в обрядових діях, є мак. 

У деяких бойківських родинах досі дотримуються магічної обрядодії сіяння маку, петрушки, жита біля хати на Святий вечір. Йдеться про висівання зерен прямо на сніг, аби забезпечити високий врожай цих культур у наступному році (звісно, ніхто мерзлу землю не оре та по сніжному полю не ходить). Люди, котрі досі це роблять, кажуть, що навесні рослини сходять, хоч і посіяні на сніг. Деякі навіть перевіряли магічну силу різдвяних свят, сіючи ці рослини в інші дні – кажуть, не сходять. 

Старі люди на Святий вечір замість слова «мак» кажуть «сім'я», бо інакше заведуться воші. Для захисту від злих духів маковим насіння обсипають оселю і стайню. На Гуцульщині господар приказує при цьому:

“	Абисте мені, злі люди, зло вчинили тоді, коли визбираєте це зерня

Зараз досі вірять у відьом, проте захист маком від них не практикують, оскільки священики негативно ставляться до ворожбів.

У селі Мшанець на Старосамбірщині мак використовувався як ліки худобі від уроків. Якщо корова чи кінь захворювали, треба було знайти той мак, який на різдвяні свята був насипаний під мискою. Його товкли, заливали свяченою водою, і все це вливали в обидва вуха худобі. Одночасно її підкурювали віхтем, який носився у ходаках (шкіряному взутті) від Святого вечора до Нового року.

Гриби

Ще один важливий давній компонент української гастрономії – гриби. Вони також були на столі під час Різдвяних свят. І не лише як страва чи запашний додаток до інших наїдків, але і як елемент гри, котра окрім розважального, мала ще й символічне значення. 

На різдвяні свята бойки й досі застеляють підлогу одної з кімнат (де проходить Свята вечеря) сіном. У ньому ховають сушені гриби (або їх замінник цукерки), і пускають дітей «шукати гриби» у сіні. Коли діти знаходять гриби або цукерки, то вигукують:

“	Он гриб, ой, оно гриб!

або:

“	Я глип, а там гриб, я прикляк, а там п'ят, я сів, а там сім, я ліг – там повний міх

Іноді вони допомагають собі паличкою, яку потім влітку беруть на справжнє збирання грибів для розгортання листя - приклад контактної магії. У селі Тисові на Болехівщині той, хто хоче влітку шукати гриби, іде на «дрівітню» (місце, де рубали дрова) і збирає тріски, приказуючи:

“	Не тріски збираю, а гриби збираю. Я глип – а то гриб, я хап – а то два, я маз – а то повний міх

Ілюстрація: Світлана Фесенко