Як відомо, українська культура своїми особливостями, у першу чергу, завдячує землеробству та скотарству. Водночас протягом віків вона підпадала під вплив культур інших етнічних груп та племінних спільнот, які в різні історичні періоди мігрували землями сучасної України або ж осідали серед місцевого населення. І це швидше досягнення, аніж недолік, адже давня автохтонна культура завдяки взаємовпливам тільки збагачувалася.

Одним із наслідків землеробсько-скотарського типу господарювання є культ хліба, який суттєво вплинув на символіку родинної та календарної обрядовості українців. Його справедливо можна вважати феноменом народної культури і незамінним компонентом духовних цінностей. 

Без обрядового печива на території України не обходилося жодне свято народного календаря та жоден з обрядів сімейного циклу. Культ хліба з його глибокою символікою особливо простежується в різдвяному циклі свят. Зокрема,  архаїчним є використання зерна в необмолоченому снопові – дідухові, у засіванні зерном на Василя (14 січня). Окрім того, давньою поминальною стравою із зерна є кутя (коливо), яку традиційно готували на Святвечір з метою вшанування пам’яті про пращурів та забезпечення добробуту і щастя на цілий рік. Без спеціальних обрядових хлібів (книші, книшики, крачуни, колачі (калачі) тощо) не обходилися й під час ритуальних дій, спрямованих на зміцнення родових зв’язків. 

Книш – це звичайна кругла паляниця, зрідка з невеликою булочкою зверху, яку називали «душа». У матеріалах дослідників зустрічається такий опис цього хліба: «Книші вироблялися так: вироблявся хліб звичайний, а зверху накладали маленьке хлібенятко, що називали його «душею», – це саме для духів, чи, як казали, для душі»1. Книші різної величини ставили на покуті поряд з узваром та кутею, ними обдаровували посівальників, щедрувальників. Підтвердження цьому містить і сучасний етнографічний матеріал: «Книші вироблялися як звичайний хліб, а зверху клали маленький хлібець, який звали душею. У приготуванні книшів відображено культ предків, пов’язаний з вірою у те, що зі смертю людина не припиняє свого життя, а тільки переходить до іншого світу. Померлий робився охоронцем свого роду. Але якщо душу померлого не задобрювати, то він може шкодити. Книші – це жертва душам покійних»2. На Буковині також зафіксовано звичай, згідно з яким тісто на книші мали замішувати чоловік з дружиною. 

З калачами несли вечерю до діда й баби, хрещених батьків, часом і до баби-повитухи. Дотепер, особливо у західних регіонах України, випікають різного виду різдвяні калачі, які на Святвечір ставлять на столі із запаленою свічкою. Загалом плетений круглий чи продовгуватий калач в народі вважали поминальним обрядовим хлібом. Його випікали під час календарних свят, особливо храмових («празникових»), коли поминали й померлі душі. Треба нагадати, що таких Святвечорів було раніше три: 6, 13 і 18 січня. Ритуальна трапеза 6 січня побутує з певними локальними особливостям й досі на усій території України (як у селах, так і в містах), тоді як кутю перед Василем і Водохрещем варять переважно на Правобережжі, Заході й подекуди Півдні.

На території Закарпаття та Подністров’я особливим традиційним хлібом, що використовувався у різдвяній обрядовості, був крачун (корочун, карачун). Він мав переважно вигляд великої білої хлібини або плетеного калача. Подекуди його посипали зерном. Навіть і сьогодні дехто називає крачуном куплену в магазині на різдвяні свята хлібину. Його символіка неоднозначно трактувалася різними вченими. Деякі з них вважали, що він за символікою наближений до дідуха, книша: «Те зерно, як і настільний хліб «крачун», є тою ж самою жертвою в честь боготвореного прадіда, що хліб і кутя, ставлені перед Дідухом…»3. В окремих селах в крачуні запікають потроху від усіх продуктів, які є вдома: овес, шматочок капусти, зернятка пшениці, кукурудзи тощо. Іноді кладуть часник, наливають у виїмку  посередині хліба мед. Ця середина крачуна наділялася жителями Карпат  магічною лікувальною силою4. 

До 14 січня на території Правобережної України та Східних Карпат випікали обрядовий хліб, який подекуди називали «Василем». Господар або господиня у чоловічій шапці виходили до води і купали в ній тричі хліб, промовляючи: «Не купає ся хліб у воді, але я в здоров’ю і силі». Набираючи воду до коновки, приказували: «Не беру води, але мід і вино». Прийшовши до хати, хліб клали на голову всім домашнім зі словами: «Абисьте були такі величні, як Василь величний»5.

На різдвяні свята випікали також багато різноманітних пиріжків з начинкою, якими пригощали гостей, колядників, щедрувальників, посівальників. Головним святковим подарунком на Різдво був обрядовий хліб, який, перш за все, мав сприяти добробуту господаря. Про це свідчать фольклорні тексти з Поділля, які виголошували колядники під час отримання нагороди за коляди: «Дарує нас цей пан (ця пані) калачами, червоними (червонець - загальна назва золотих монет), даруй їм, Боже, щастя, здоровля, кілько в цім калачі є зерен, чи кілько в цім червонім є карбочок (засічок на гурті монети), дай йому тілько в загороді овечок, курей, свиней, качок, гусей, корів і волів».6 З часом різдвяний обрядовий хліб витіснили цукерки та гроші. 

1 Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні. Т.І – Вінніпег-Торонто, 1964. – С. 20
2 Кожолянко Георгій. Етнографія Буковини. Т.3. – Чернівці, 2004. – С.81-82.
3 Сосенко К. Культурно-історична постать староукраїнських свят Різдва і Щедрого вечора. К., 1994. – С. 77.
4 Богатырев П.Г. Вопросы  теории народного искусства. – М.,1971. – С. 203-204.
5 Грушевський Михайло. Історія української літератури. Т.І, К.,1993. – С. 191.
6 Борисенко В. Традиції і життєдіяльність етносу. На матеріалах святково-обрядової культури українців. К., 2000. – С.24.