Прочитавши лише назву книги, я подумки додаю – мені теж. Мені теж соромно викидати їжу. Я у 99,9 % випадків доїм те, що опинилось у мене на тарілці, навіть якщо мені несмачно. Також не можу стримати неприязнь до людей, які легко відправляють недоїдки у смітник. І як сотням тисяч моїх однолітків, мені про Голодомор розповідало старше покоління: бабуся Ганя, а ще – дід Гриша та бабуся Віра. І про Голодомор 1932-1933, і про голодовку 1947 р. Без деталей та емоцій, але і цього досить, аби назавжди вселити страх зіпсувати, викинути залишки їжі чи невдало приготованої вечері або обіду. Я буду все це пакувати у морозильну камеру, щоб потім згодувати курям. Це не моя унікальність, кожного ранку, коли я йду повз смітник, який стоїть у нашому дворі, бачу окрайці хліба, висипані поруч – для голубів чи половинки буханок у целофановому пакеті за смітником на гачку – для невидимих котів, собак або й знедолених. 

От, власне, ця книга теж про це, але мовою мистецтва. Вона про всіх, хто так само, як ви чи я, дорікає собі, що недобачив у холодильнику шматок сиру, який запліснявів. Про всіх тих, хто з розмов у родині чи на уроках з художньої літератури всмоктав у себе біль і розпач, якими просякнуті вулиці нашої країни та речі, власники яких вже давно спочивають на тому світі. 

Тож гастрономічна поведінка сучасної людини продовжує існувати, не лише піддаючись впливам інстаблогерів, але й з огляду на нашу історичну пам’ять. І про цю частину колективної травми можна не лише говорити чи писати, але й розповідати іншим чином – одним кадром, зображенням. Книга, що вийшла у видавництві РОДОВІД, і є візуальним дослідженням з використанням постфотографічних практик, присвячена сучасним побутовим проявам історичних травм ХХ сторіччя, а також репрезентативним можливостям фотографії як медіума у представленні травматичних подій.

Протягом двох місяців Андрій Достлєв та Лія Достлєва документували сліди всієї їжі, яку викидали. Потім із цієї документації зробили колажі з фрагментами знайдених світлин, на яких присутні елементи пейзажу.

Чому пейзаж? Бо на відміну від слідів, що їх залишив голод у нашій постпам’яті, слідів у фізичному, ландшафтному, просторі практично не залишилось. Вочевидь, мистці читали книгу Мартіна Поллака «Отруєні пейзажі», яка змушує замислитись над мовчанням та пам’яттю ландшафтів. 

Мистці фіксують акт, секундну дію викидання їжі, та в цьому моменті й проявляється травма. Для когось цей акт буденний та звичний, як увімкнути світло чи поставити чайник. Але для інших ця мить породжує почуття провини, сумніву чи навіть злості на самого себе – ет, не догледів/ла. Лія Достлєва та Андрій Достлєв фіксують цю мить, роблять її відчутною та явною. Цей артбук є прикладом актуального сучасного мистецтва з його універсальною мовою.

Фото: їzhakultura, Видавництво "РОДОВІД"