Знана мандрівниця, фотографка й письменниця Софія Яблонська, про яку в останні роки знову заговорили в українському літературно-мистецькому середовищі, залишила нам спадок значний та різноманітний. Йдеться не тільки про збережений архів. 

 

Поволі відходячи від галицького літературного й феміністичного середовищ і занурюючись у родину та побут, Яблонська не припиняла від того бути мисткинею. Вона так само активно, як і раніше, цікавиться звичаями місцевих народів, досліджує асортименти крамничок (зараз кажуть: місцеві малі виробники), фантазує над дизайном. Якщо раніше уважне око репортажистки помічало унікальні деталі чужих осель, одягу та звичаїв, то тепер вона спрямовує енергію у бік власного дому: як перефарбувати агресивні чорні меблі, традиційні для китайських інтер’єрів, перебудувати подвір’я і висадити квіти (поряд з лілеями тут з’являються мальви та соняшники: українські жіночі журнали саме так радять створити ілюзію рідної землі на чужині), зрештою, що подати на обід і чому навчити кухаря-китайця. І продовжує описувати власний досвід на сторінках української преси.

«…з припливом «цивілізації» в нашу глуху провінцію, минулого року й у нас заборонено опій, отже, і сіяння, і продаж маку. Ні зерна ніде купити, ні знайти, хоч би вдень шукати зі свічками. Через що я мусила знову обійтися без куті, - без якої свята видавалися не цілими»,  

 - пише Софія Яблонська з китайської провінції Юнан-Фу до часопису «Жіноча Доля» у 1937 році. 

З цього та інших її листів, опублікованих в періодиці, дізнаємося про те, як авторка захоплена новими обов’язками господині. Сталого дому  вона не мала навіть у дитинстві: під час Першої світової ще дитиною вона опинилася в  евакуації у Росії, згодом її батьки майже не жили разом. Кілька років Софія провела у мандрах як фотокореспондентка, що також означало нестабільність і необлаштованість повсякденного побуту. І от – чоловік-француз, новий дім, впевненість у майбутньому і фінансова стабільність.

Поряд з квітником вона закладає невеликий город, де вирощує насамперед непопулярні серед китайців рослини: кріп, петрушку, щавель, селеру, червоні буряки та цибулю-порей, яку називає галицьким діалектним словом «тримбулька». Бракує тільки хрону, насіння мають передати з України –

«так добре пам’ятаю форму його довгих темних листків, його гіркавий корінь, - побіч рожевої шинки та грубих ковбас!»  

 

Набіл – неодмінна частина домашнього раціону Яблонської і водночас ще один напрям її господарчих вправ. Через брак техніки китайці використовували корів поряд із волами як тяглову силу, через що вони не давали молока. Софія позичає в селі корову, відгодовує і роздоює її. Таким чином, має трохи молока до кави, сметану і вчить кухаря збивати масло. А вже в наступному листі пише про користь йогурту, він же «простокваша з Великої України». Можна вживати сам по собі, можна з ложечкою цукру як вечірній десерт. Виготовляти – у спеціальному апараті з бляхи (Яблонська подає детальний опис конструкції та вказівки з її використання; ця бляшана скринька з вісьмома філіжанками всередині підігрівається лампочкою і дуже нагадує сучасну йогуртницю). 

Ще трохи, і сама собі вибудую ще й піч, пише Софія, бо поки що можу випікати лише власні булки. Жита тут немає, а отже, й немає улюбленого житнього хліба. З пшениці китайці випікають пампушки без дріжджів, медівники та інші ласощі, а для кількох десятків тутешніх європейців один пекар спеціально випікає хліб – який Яблонську не дуже влаштовує. Втім, і власні вироби їй не надто до душі. Хоча дріжджі має досконалі, бо сама їх робить із листя хмелю, але в дощові дні опадає тісто. Можливо, це через цукор, що вбирає вологу, а може, через особливості клімату: Юнан-Фу – на 1950 метрів над рівнем моря, тут інакша навіть температура кипіння води, 98 градусів замість ста, тож, можливо, й інші процеси теж інакші. 

Зате на місці опійного маку тут тепер сіють кукурудзу, а зібравши, одразу варять чи запікають, попередньо не просушуючи. Фруктів тут вдосталь, хоч китайці й нещеплять своїх дерев. З великих твердих грушок вдається сік, подібний до кавунового, а помаранчі такі дешеві, що можна пити чистий сік із них склянками кілька разів на день. Маленькі червоні яблука чудові для желе-«галярети». Вдосталь абрикосів, чорних сливок, гранатів, каштанів і волоських горіхів.

 Є ще какі –

«овоч дуже смачний, трохи подібний виглядом до помідора, хоч має солодкий смак і великі кістки всередині та росте на деревах»  

- цей опис мав би здивувати читачку середини 1930-х, але зараз, майже через 100 років, такий екзотичний фрукт привозять й в Україну: це хурма або ж шарон. 

Допитливі читачки цікавляться: як варити рис по-китайськи? Софія Яблонська докладно відповідає: 

«Він справді дуже смачний, сипкий, здоровіший та приємніший в устах, ніж клейкий, бо різниця між сипким та клейким рижем така сама, як між липким та добре випеченим хлібом. Китайці його варять так, як у нас випікається гречана каша, - себто заливають риж холодною водою і варять його в парі на легкім вогні, аж доки випарує вся вода. Хоч не знаю, чи Вам припав би до вподоби риж на китайську моду, - хіба що з раковим сосом, або до зразів, - бо інакше він, мабуть, видасться Вам засухий. На випадок, коли б його смак цікавив Вас, мушу ще Вам порадити купити якнайменше білий риж, себто останнього сорту, бо ввесь інший склеїться через те, що він завдячує свою незвичайну білість крохмалеві, Перед вивозом до Европи його старанно облускують машинами та найкращі сорти крохмалять і мелють, від чого він стає білий-білісінький, але позбавлений вітамін і лушпинки, яка йому не дозволяє розваритися».  

У 1935-1937 роках з примітками на кшталт «Софія Яблонська господарює» такі листи друкувала «Жіноча Доля». Яблонська на той час була дуже відомою серед українських інтелігенток як репортажистка-мандрівниця. Читачок приваблювали не лише її описи екзотичних країв, але й яскравий образ. Тож і нові епізоди біографії улюбленої письменниці: шлюб, родина, діти, дім, облаштування побуту в далекому краї – сприймалися як свого роду світська хроніка літературного процесу. 

Поряд з наведеними тут гастрономічними деталями, Яблонська також нотує поради косметологині стосовно дієти та догляду за шкірою, подає цілі комплекси фізкультурних вправ для покращення фігури жінки, що живе у місті і багато часу проводить за письмовим столом. «…не маю найменшої погорди до тем із господарства та вважаю, що з-під мого пера вони більш вартісні (бо більш безпосередні), ніж так звані "літературні теми"», - відповідає вона на закиди про зміни у її нарисах. Утім, на стиль та цінність її текстів такі зміни справді не вплинули: сильні сторони Яблонської-письменниці – це описи речей та процесів, а не психологізм, у поєднанні з чутливістю до екзотичних, місцевих культур. 

Вона поєднує українську, китайську та французьку культури у площині кулінарії, стилю та дизайну так само вишукано, як до того захоплювалася інакшістю арабів, таїтян та мешканців Індокитаю.

 


 

Дізнатися більше про подорожі Софії Яблонської можна у матеріалі Марії Косенко Подорожувати. Смакувати. Мріяти. Мандри минулого століття українки Софії Яблонської 

 


 

Фото надано видавництвом Родовід. (Оригінальна публікація фото: Теура Софія Яблонська / Оксана Забужко. – Київ : Видавництво «Родовід», 2018.)