У подорожніх нотатках, тревелогах і репортажах часто фігурує їжа — що й не дивно, оскільки страви в подорожах стають одним із шляхів пізнання нового, підставою знаходити відмінне й спільне у своїй та чужій культурах. Або ж це лише запах їжі, який невидимим серпанком пронизує помешкання, вулицю, селище чи місто й надовго залишається в пам’яті невіддільною частиною образу цього місця. Реальності без запаху довіряти важко; а реальність тревелогів переконлива зазвичай тому, що тіло автора, який пропускає крізь себе досвід подорожі, там більш видиме, в тому числі завдяки описам пережитих трапез та відчутих запахів.

І в 1930-ті, коли були вперше опубліковані репортажі Софії Яблонської, і тепер, коли вони перевидані, багатьох читачів, очевидно, здивував той факт, наскільки легко й активно вона спілкувалася з мешканцями країн, якими подорожувала — чи то Марокко, чи то Індонезією чи Новою Зеландією. Звісно, вона того й прагнула, на відміну від письменників, які обмежувалися описом краєвидів чи відтворенням на папері власних, часто наповнених стереотипами роздумів про відвідані країни. Яблонська завжди намагалася вирушити вглиб країни, майже без супроводу, подалі від протоптаних туристичних стежок. А проте залишалася проблема спільної мови спілкування, бо звертання французькою — мовою колонізаторів у Марокко, В'єтнамі, Камбоджі, Лаосі, на Підвітряних островах Французької Полінезії — часто могло викликати недовіру. Тож лишалося шукати хіба що спільні для всього людства ритуали, які створили б ці умови для довіри, стали б запрошенням до діалогу, й таким ритуалом виявилося спільне споживання їжі та обмін нею.

Наприклад, Яблонська описує, як вона випробовує цей прийом із мешканцями  села серед лісів Камбоджі:

“

«Врешті я показую одній жінці, що я голодна і спрагнена, — головно на те, щоб побачити, як вона поставиться до цього та чи зрозуміє мене. Замість відповіді вона тільки сплеснула руками та кудись зникла. Я навіть боялася, чи мій жест не образив її чимось. Хто його знає? Кілька хвилин пізніше вона з’явилася назад і подала мені галузку зрілих бананів та кілька жовтих соковитих манґів. Під кінець цього найкращого в моєму житті сніданку хлопці принесли мені ще на десерт кокосових горіхів, з яких один міг би прокормити і напоїти людину — навіть дві. Вони розлупили один двома гострими каменями та подали мені його відкрите біле черево. Я відлупила кілька куснів білого, смачного кокосового м’яса та попила його холодним горіховим соком, який часто служить подорожникам за воду. По тім сніданку ми знову замінили кілька усміхів привіту, які я підмастила кількома монетами, які, на жаль, через нас, европейців, стали предметом необхідної виміни в цілому світі» [4, 243-244].

Трапеза та супутні ритуали, зрозумілі всім культурам (як-от запросини на обід), у мандрах Софії Яблонської здатні згладжувати конфлікти, що виникали якраз через культурні відмінності. Уже в першому своєму тревелозі «Чар Марока», який з'явився після подорожі до Марокко у 1929 році, Яблонська описувала, як марокканський каїд зауважив, що вона «навіть стіни апетитно оглядає» [5, 43]. Цього проникливого погляду європейки не уникнув й елемент святині на острові Балі — різьблений кокосовий горіх, якого балієць вирізьбив для вівтаря. Побачивши, що горіх сподобався Софії, чоловік подарував його мандрівниці, за що пізніше їй стало соромно:

“	«Я мала враження, що своїм надто хапливим поглядом я змусила його до дарунку» [4, 298].

Софія дізналася, що горіх був призначений для святині аж тоді, коли приїхала до балійця в гості, щоб віддячити за подарунок:

“	«За ту його щедрість вирішую привезти йому півавта найкращої з цілого ярмарку в Ден-Пасарі городовини, овочів, навіть ціле порося. Це напевно дасть йому нагоду до нового свята, а мені дозволить попробувати правдивої балінейської кухні…» [4, 297].

Щоб якось згладити неприємне враження, Яблонська вирішує не нав’язувати свої відвідини, а запросити балійця та його родину на обід «до неї», а оскільки вона подорожувала островом на автомобілі, де й ночувала, то довелося запрошувати в автомобіль. Це й уможливило приязні взаємини:

“	«Я вперше побачила усміх на його гордо затиснених устах. По короткій нараді з шофером, він заявив, що в моїм авті буде затісно для нас усіх та що куди краще буде розгоститися у тіні його манґівця1» [4, 298].

Усе це —  запросини, перемовини та гостина — відбувалося за участі перекладача, проте без нього Яблонській вдалося порозумітися з балійками на тій самій підставі:

“

«Вона ввічливо привітала мене, по-балінейськи, на що я відповіла їй рухом голови та усміхом, — тим для всіх зрозумілим виявом вдячности, вдоволення та симпатії. Ця форма привітання, видно, сподобалася їй, і вона вгостила мене рижовою2 закольорованою лакоминкою, яку принесла на мисочці. Новою мімікою уст я показала, що лакоминка мені смакує, та, з’ївши два кусні, я знову подякувала їй, знову кивнула головою, знову всміхнулася...» [4, 301].

Ця специфічна форма знайомства, пов’язана з гостинністю та їжею, працює й між самими мандрівниками / туристами, адже вони якнайкраще розуміють потреби одне одного. Запах їжі в мандрах — це дружній сигнал, що в цю хвилину можна нікуди не поспішати, зібрати думки докупи над якоюсь стравою, просто відпочити чи вирішити, яким буде наступний маршрут. І, звісно, це найкраща мить, щоб познайомитися із супутниками:

“

«Моя співчутлива сусідка, що, видно, зрозуміла гру моїх очей по полумиску, присунула його до мене та попросила, не знаю чому, по-французьки, — “угостити себе” (...) Я з радістю взяла кусник коржа, — якнайбільший! — дякуючи їй за ввічливість. Від тої хвилини ми стали нерозлучними товаришками подорожі...» [4, 279],

— пише Яблонська про знайомство з нідерландкою під час подорожі на пароплаві з Сингапуру до Джакарти. Періоди на пароплавах, які на той час були для туристів уже досить комфортними, для неї були цінною можливістю відновити сили після мандрів надголодь.

Навіть вибір напою чи страви може розповісти про вас більше, ніж ви самі забажали б. Ось як це трапилось у Софії — українки і франкофонки. Наприклад, в Індонезії вона пропонує родині балійця консервовані сардини як щось, що походить з її землі, Європи. Натомість перед європейцями, голландцями, їй важливо уточнити, що вона саме українка, й вона сердиться на себе, що ненавмисне витворила образ француженки своїм вибором напоїв. 

З розповіді Яблонської про приїзд у Сайґон (теперішній Хошимін, В’єтнам) можна зрозуміти, наскільки їй було важливо хоча б на мить стати своєю в чужій культурі. Опинившись серед заклопотаних містян, вона спершу покладається на невербальні засоби спілкування, проте досить швидко розчаровується:

“

«Довкола мене пливе густа юрба, — загадкова, скупчена, майже ворожа. Нічого не помагають мої привітні усміхи, вони наче не бачать їх. Серед них я почуваю себе ще більше самотня, ніж у густих джунґлях, і стає мені чомусь незвичайно сумно. Я ж їхала сюди з таким ентузіазмом, — з відкритим серцем» [4, 205].

Цим бажанням стати «своєю» було спровоковане спонтанне відчуття голоду, яке можна порівняти з бажанням причаститися, щоб стати частиною цілого: Яблонська підходить до вуличного продавця й купує мисочку того самого супу, який їдять у перервах між роботою візники.

Одного разу Яблонську, яка саме гостювала у В’єтнамі у знайомого французького подружжя, було запрошено на бенкет з нагоди шлюбу останнього в’єтнамського імператора Бао Дая. Але на той час від імператорської могутності залишився лише титул — Бао Дай мусив балансувати між вигодою для своєї країни та поступками французькій адміністрації. Хоча сама церемонія відбулася без гостей, для європейців організували окремий прийом:

“	«...велика зала була переповнена европейцями з цілого Індокитаю» [4, 236] — «самою “сметанкою” індокитайських колоністів» [4, 237].

І хоча імператорське подружжя та знатні в’єтнамці, присутні там, були одягнені в традиційний одяг, усе це радше нагадує театральну постановку з дуже умовними ролями. Така, здавалося б, неважлива деталь, як набір страв на бенкеті, сигналізує, що справжніми господарями там почуваються європейці:

“	«Уздовж усього залу стояв пишно накритий стіл, з найкращими стравами, — на мій жаль, чисто европейськими» [4, 236].

Звісно, що Яблонська, яка в навколосвітній подорожі полювала на все автентичне й традиційне, цим розчарована, хоча навіть вона не стримує захвату перед обладнаним на модерний лад інтер’єром палацу.

Але щось у цьому її прагненні доглибно змінюється, коли Яблонська по навколосвітній подорожі одружується й 1935 року надовго оселяється в Китаї. Тут вона намагається радше вибудувати власний простір, аніж пристосуватися до місцевої культури. Якщо раніше вона задовольнялася невибагливими похідними умовами, то тепер її іноді не влаштовують навіть тепличні вигоди європейського кварталу:

“	«Для нас, тутешніх європейців (щось із шістдесят штук, поміж двісті тисяч китайського населення) один китайський пекар випікає спеціальний хліб, — хоч я особисто волію мої власні булки» [3, 249].

Якщо раніше вона намагалася пірнути з головою в нове й невідоме, то тепер з усіх сил намагається відмежуватися. В анкеті для «Нової хати» за 1938 рік вона пише:

“

«всюди, де можна та де гарно, умістити українську нотку, заложити городець тощо. Надто навчити мого китайця варити українського борщу, пирогів, а до того виробляти сир та масло, — навчити мою китаянку вишивати рушники, а мій городець цвісти по-українськи, — мальвами, соняшниками та роменами» [3, 310].

У «Листі з Китаю», написаному для журналу «Жіноча доля» 1935 року, Яблонська описує, як веде господарство. Половину листа вона відводить під детальний опис впорядкування подвір’я та грядок із фруктовими деревами, квітами та городиною. Після цього описує, як їй вдається робити масло й сир. Оскільки вся худоба в Китаї використовувалася як тяглова сила через великий обсяг земель, які потрібно було обробляти, Яблонській довелося «перевчати» робочу корову на дійну. Весь цей процес вона описує в категоріях деемансипації. Можливо, звернення до саме такого гумористичного прийому невипадкове: Яблонська іронічно описувала й те, як змінилося її осіле життя, включно з обідами на три страви, які часто готувала власноруч.

Лексика цього листа, ймовірно, пов’язана з вістками із Західної України, де в часи економічної кризи 1934–1935 років почалася деемансипація: першими з роботи звільняли жінок, загострилися дискусії про роль жінки. Зміни, що відбулися в суспільстві до кризи (значною мірою завдяки діяльності Союзу українок), не стали настільки глибокими, щоб закріпитися:

“

«Українські інтелігенти на Галичині мали такі самі упередження щодо суспільного призначення жінок, як і чоловіки Центральної Європи. Міський середній клас Галичини тільки формувався. (...) Чоловіки потроху мирилися з тим, що жінки працювали у громадських організаціях, але вони не збиралися допомагати їм у домашньому господарстві. Жінка була потрібна в хаті. Обід із трьох страв мав бути на столі вчасно» [1, 314].

Про цей переломний період у житті Софії Яблонської пишуть небагато — певно, тому, що не знають, як його пояснити. Може, ностальгією? А може, відчуттям власної відповідальності за збереження малого куточка української культури, коли бажання облаштувати його по-своєму переважило навіть потужну цікавість до іншого, яка керувала Яблонською доти. Відтоді вона майже припиняє писати про інші культури. Але навіть в останньому своєму творі, мемуарах «Книга про батька», вона пов’язує свою жагу мандрувати зі смаковими та нюховими відчуттями — спогадами з дитинства про передріздвяні клопоти. Серед різноманітних материних доручень мала Зоїка обирає розтирати ваніль з цукром і мріє:

“	«Яка мусить бути чудова та країна, де проста фасоля видає такі пахощі (...) А може, колись я впаду в дуже глибоке провалля, може проб’ю землю і таки дістанусь до країни, де є ванілія» [2, 79].

Примітки:
1. Дерева манго.
2. Йдеться про рис.

Джерела:
1. Богачевська-Хомяк М. Білим по білому. Жінки у громадському житті України, 1884-1939. Перевид., випр. і доповн. Львів : Український католицький університет, 2018. 520 с.
2. Яблонська С. Книга про батька : з мого дитинства. Едмонтон ; Париж : Слово, [б. р.]. 238 с.
3. Яблонська С. Листи з Парижа. Листи з Китаю : подорожні нариси, новели, оповідання, есеї, інтерв’ю / упорядкув., передм., літ. ред. і прим. Василя Ґабора. Львів : Піраміда, 2018. 368 с.
4. Яблонська С. Чар Марока. З країни рижу та опію. Далекі обрії : подорожні нариси / упорядкув., передм., літ. ред. і прим. Василя Ґабора. Львів : Піраміда, 2015. 372 с.
5. Яблонська С. Чар Марока. Львів : Наукове т-во ім. Шевченка, 1932. 83 с.
6. Яблонська С. Далекі обрії. Київ : Родовід, 2018. 336 с.
7. Яблонська С. З країни рижу й опію. Київ : Родовід, 2018. 240 с. 
8. Ябонська С. Чар Марока. Київ : Родовід, 2018, 192 с.

Фото надані видавництвом Родовід. (Оригінальна публікація фото: Теура Софія Яблонська / Оксана Забужко. – Київ : Видавництво «Родовід», 2018.)