Кавуни, деруни і біологічна зброя: як їжа допомагає жартувати під час війни

Цей матеріал підготовлено та опубліковано в рамках спецпроєкту Досвід війни. Їжа та харчування українців за підтримки Mykola Klid Memorial Endowment Fund / Canadian Institute of Ukrainian Studies

Ми продовжуємо досліджувати і розповідати історії про їжу і харчування під час війни. У першому матеріалі Історії про їжу і харчування під час війни: досвід (і) дослідження від соціологині Алли Петренко-Лисак, яка аналізувала як змінились їстівні практики від лютого 2022 року. Нині пропонуємо прочитати дослідження фольклористки й антропологині Дар’ї Анцибор, яка пропонує поглянути на гастрономічний сміховий фольклор – гумор та меми, що допомагають переосмислювати досвід проживання цієї війни.

Що нам можуть розказати меми? А якщо це меми про їжу? Чому стільки жартів виникає під час критичних ситуацій? Як з’являються гастрономічні символи у жартах? Як їжа будує й ламає стереотипи? Як через їжу ми переосмислюємо власний досвід переживання війни? Про все це – у нашому матеріалі про гастрономічний гумор російсько-української війни.

Зі школи ми звикли, що фольклорні жанри – це колядки, думи, легенди й казки, але дослідники на цьому не зупиняються. Фольклорними є, наприклад, листи щастя, чутки, графіті, форми звертання й привітання, снотлумачення й забобони на кшталт тих, коли ми дивимося в дзеркало перед виходом з дому чи коли не виносимо сміття після заходу сонця.

/ Чому все це фольклор і до чого тут меми?

Тому що так ми передаємо наші цінності, традиції, поведінку, світогляд і знання про те, хто ми і що нас оточує. Просто раніше це робилося усно і в невеликих групах, а сучасні технології значно розширили ці межі й додали різні способи вираження.

Сучасним фольклорним текстом є все, що спонтанно передає інформацію й сподівання, якими ми хочемо поділитися з близькими людьми. Меми є чи не найяскравішим прикладом таких текстів.

Термін мем вперше використав Ричард Докінз у книзі «Егоїстичний ген» (1976). Його ідея полягала в тому, що меми є базовою одиницею культури, як гени – біологічних даних, тож і ті, і ті проходять природній відбір, мутації й селекції. На думку Докінза, що меми копіюють самі себе за для розмноження. Успішність їхнього відтворення залежить від бажання носіїв їх поширювати, від запитів середовища і від актуальності мемів.

З поширенням доступу до Інтернету роботи Докінза набули популярності, особливо серед цифрових і візуальних антропологів. Перші зосереджуються на дослідженні поведінки людей онлайн, другі – на тому, як люди репрезентують себе і зчитують інформацію про світ через посередництво візуальних форм. Буквально від мемів і реклами до організації музейних виставок і подачі їжі. Сьогодні ми поговоримо про те, як їжа в мемах допомагає переосмислювати досвід війни.

/ Гумор у новій реальності війни

Після початку повномасштабного вторгнення російських військ українці відчули всеохопну потребу маркувати свою ідентичність на всіх рівнях. Руйнуються стереотипи про вторинність української культури, переглядаються старі знання й цінності, з’являється потреба вивчати більше про себе й реагувати гостріше на чуже. Суспільство хоче самовизначення й переосмислення. І зовсім не дивно, що часто обирає для цього гумор.

В абсолютній більшості випадків такі тексти виникають і поширюються горизонтально: я розповім подрузі, вона поділиться з сусідкою, сусідка – з чоловіком, а той – з другом і так далі. Месенджери і соцмережі в цьому плані ще більше полегшують передачу. Втім, деякі тексти можуть створюватися і запускатися владою зверху. Їх називають агітаційними. Це може бути потрібне, наприклад, для зміщення фокусу уваги чи зниження напруги серед населення. Таке явище особливо поширене з міськими легендами й чутками, але і жарти періодично потрапляють у цю групу.

Якийсь із мемів, які ми розглянемо тут, теж міг створюватися піар-агенціями на замовлення. Втім, якщо він зайшов аудиторії, то це означає, що всі умови для його поширення були влучно схоплені.

Нам важливо, що всі ці меми дозволяють формувати й поширювати колективне уявлення про подію й ставлення до неї.

В екстремальні часи гумор і сатира допомагають легше переживати ситуацію і психологічно розвантажитися. Дослідники фіксують спалахи комічних жанрів під час катаклізмів, війн, епідемій та інших негараздів. В Україні миттєво розповсюджувалися анекдоти про аварію на Чорнобильській АЕС, епідемію свинячого грипу, пандемію коронавірусу, війну тощо.

У цих ситуаціях гумор дозволяє не лише простежити нашу реакцію на стрес, але й те, як ми адаптуємося до нових реалій життя.

/ Трішки про історію української сміхової культури

У народній культурі сміх – це ознака життя. Мертві не сміються. Згадаймо чарівні казки. коли герой потрапляє до тридев’ятого царства, він не спить, не їсть і не сміється. Якщо засміється – видасть, що він живий, адже в тому світі це просто вже не вміють робити. Ба більше – якщо ми пригадаємо, як розвивалася українська культура, то помітимо, що роль сміху в ній нерідко була буквально визначальною.

Особливістю традиційної сміхової культури карнавальність, коли високе стає низьким, а низ навпаки навмисно звеличується і обігрується. Харчова сатира в Україні має свою історію одну з них читайте у матеріалі Конфетолюбці та черевобісники: харчова сатира Івана Вишенського Світлани Богданець.

Для українців традиція реагувати сміхом (Пекельна гастрономія в українській літературі / У своїй тарілці з Оленою Брайченко від 26.01.2020) на випробування не нова, але у XVII-XVIII столітті вона розвинулася в особливу форму завдяки мандрівним дякам. Це були спудеї – студенти колегіумів й академій, які мали талант до віршування й акторської майстерності. Вони подорожували містами й селами. Заробляли на їжу тим, що розважали народ: розповідали вірші, співали, ставили інтермедії – сценки на релігійні й світські теми, адаптовані для народного розуміння.

Мандрівні дяки виступали на базарах, у шинках і пивницях, на весіллях і поминках. Вони були такими собі коміками часів бароко, створюючи власний стиль на межі книжного і народного гумору. Їхньою прикметною рисою були пародії священних текстів і богослужінь. Оскільки спудеї буквально були вічноголодними, то тема їжі постійно виринає в їхніх творах. З тих часів до нас дійшли, наприклад, відспівування вареників:

“

Вареники-великомученики,
В окропі кипіли,
Велику муку терпіли,
А ми вас, вареники, величаємо,
Як є в шо, то і вмочаємо,
А немає, то і так прибираємо!

Така творчість мандрівних дяків часто ставала народною і дуже вплинула на перший твір нової української літератури — «Енеїду» Івана Котляревського. Культовий текст, без якого неможливо уявити розвиток нашої мови й культури.

З традиційних народних містерій і сороміцьких пісень, із часів мандрівних спудеїв і з виходом «Енеїди», з гуморесками Степана Руданського й усмішками Остапа Вишні, з гумористичними журналами від «Перця» до «Лиса Микити», з епохою КВК і аж до сучасних стендап-коміків – весь цей час українці проживали й осмислювали нові виклики через сміх.

/ Як меми стали частиною нашого життя

З початком повномасштабного вторгнення потреба сміятися стає буквально життєво необхідною.

Сміхова реакція навіть на найстрашніші новини стає новою нормальністю, бо відбувається екзистенційне освоєння страху. Те, над чим ти смієшся, не може бути страшним.

Гумор допомагає виявити наше ставлення до критичних ситуацій, швидше адаптуватися до них і менш болісно пройти ці етапи. Він також стає зброєю супротиву.

Російські війська заходять у твоє місто – а ти їм пропонуєш покласти насіння в кишені, щоб їхня смерть мала хоча б якийсь сенс. Росіяни виганяють тебе з хати – а ти пишеш їм «Вгадай, яка їжа з отрутою». Тобі кажуть про ядерний удар – а ти думаєш, що (не)вдягнути на оргію на Щекавиці.

Сьогодні ми подивимося, яку роль відіграє їжа в жартах довкола війни: як гуртує, підтримує, захищає, маркує простір і допомагає висловити те, на що бракує слів.

Почнімо з гуртування й розмежування.

Меми, жарти допомагають отримати швидкий спільний досвід й окреслити коло своїх. Ти кажеш «паляниця», «бавовна», чи «Щекавиця» – і одразу розумієш, чи перед тобою людина твоїх же поглядів і цінностей. Це спосіб перевірки, виявлення довіри й підтримки.

Харчові маркери часто вживають для розрізнення соціальних і національних спільнот. У мові вони стають їхнім символічним уособленням. Зазвичай такі назви репрезентують традиційні стереотипні уявлення однієї спільноти щодо інакшості цих груп. Згадайте для прикладу, що існують зневажливі гастроетноніми на кшталт жабоїдів, салоїдів, макаронників тощо.

Такі назви ілюструють наше бажання чітко відокремитися від інших, провести межу між своїми й чужими. Ці прагнення помітні не лише у мові. Потреба в розмежуванні є у всьому – від військової форми до волонтерських ініціатив і побуту військових. Тому такими поширеними стають ці порівняння: українці носять сучасну форму й готові скидатися на найкращий захист, у росіян – прострелені бронежилети і каски часів Другої світової, наші військові будують печі на передовій і обживають бліндажі з найвищим комфортом, росіяни завалюють сміттям власні ж окопи і там же влаштовують туалети, українці віддають останнє, щоб купити супутник, а росіянам збирають на бутильовану воду і роздають CD-диски з шансоном. Ці протиставлення допомагають нам вірити в український народ і підтримувати у складні часи. А меми слугують засобом, як це відтворити.

/ Гастроетноніми, або до чого тут фарш, деруни і шашлик

Коли ми розлючені й коли боїмося, то найкоротший спосіб прореагувати на складну ситуацію – висміяти її. Це природна психологічна реакція на сильний стрес, і чим ближчі до події такі реакції, тим чорнішим є цей гумор.

Чорний гумор допомагає переосмислити те, що інколи надто боляче говорити прямим текстом.

Через такі жарти ми опановуємо проблему й знаходимо її вирішення в найнеочікуваніших формах. Смішне уже не страшне.

Прикметно, що для росіян в українців не знайшлося імен, пов’язаних з їхніми типовими стравами. Натомість українці з часів повномасштабного вторгнення називають росіян фаршем, гарматним м’ясом, добривом тощо. Це пов’язано з еволюцією образу гарматного м’яса та великою кількістю загиблих, яких російські війська часто не забирають з поля бою.

Те, що за нормальних обставин здавалося б жахливим (і здається людям, які не переживали схожий досвід), під час війни натомість стає предметом для жартів. Меми з м’ясом розвиваються в жарти про переїдання вуличних тварин. Головний посил таких текстів – росіян помирає так багато, що вже й звірі не витримують такої надмірної дієти.

Поява таких жартів пов’язана з реальною ситуацією на фронті. Росіяни не забирають вбитих побратимів з поля бою, бомблять зоопарки і ферми, спричиняють гуманітарну й екологічну катастрофу. Щоб прийняти це, ми жартуємо. І часто зображаємо у мемах тварин, які символічно теж мстяться ворогу.

Одними з найбільш впізнаваних національностей РФ стали буряти. Їх інколи замінюють зображенням буряка або обігруюють співзвучність, утворюючи жарти на кшталт «бурячок пригорів» (відсилка до бурятів-танкістів) або як у цьому прикладі, де подаються різні види м’яса на вогні, а в кінці бурятина:

Смаження м’яса, зокрема шашликів, стає поширеним образом знешкодження росіян або російських цілей. Часто це робиться руками президента Володимира Зеленського. А Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний зазвичай зображається над котлом (аналогічно до терміну на позначення повного оточення військ супротивника).

Окрім Росії, активно залученою до війни стала територія Білорусі, звідки 24 лютого російські війська вторглися на Київщину й Чернігівщину. Тому і ї громадяни стають постійним предметом гастрономічних жартів, особливо коли з’являється нова хвиля чуток про наступ звідти.

В українському мемному просторі поширене стереотипне уявлення про білоруську кухню як переважно картопляну. Тому білорусів звуть бульбашами, дерунами, картопляними військами, а їхнього президента Олександра Лукашенка інколи звуть пюрером.

Багато мемів використовують традиційні символи для обробляння картоплі як символічний спосіб боротьби з білоруськими військами, якщо вони зайдуть на територію України (терки, овочечистки, колотушки тощо).

Їжа стає замінником нації: картопляні страви і їхнє споживання асоціюються зі знищенням білоруського війська:

Такі жарти допомагають знелюднити противника, зробити його малим і смішним, а отже – нестрашним. Висміювання ворога стає шляхом до боротьби з тривогами.

У мемах війни етнонім салоїди, як інколи українців називають росіяни, виринає вже в геть новому прочитанні:

Також з’являється логічне питання, яка природа сала в нинішніх свиней. Тому у жартах до свиней з одного боку ставляться з повагою, адже вони їдять ворогів, а з іншого – нема відчуття комфорту від поїдання сала.

У цих мемах прослідковується логіка гомеопатичних вірувань: якщо предмет мав контакт з певною істотою, то можна повпливати на неї через предмет і навпаки – вона може повпливати на власника предмета.

Зі звільненням Херсона схожі жарти поширюються про дніпровську рибу й раків. Ці жарти вкотре підкреслюють ненормальність війни, яку ми так переосмислюємо, проживаючи її жахи.

Гастроетноніми можуть узагальнювати стереотипні уявлення про кулінарні вподобання представників інших культур (і тоді з’являються умовні бульбаші, салоїди чи макаронники), а можуть бути метафорою ситуацій (і тоді росіяни стають фаршем і м’ясом).

/ Про що говорять трилітрові щі

Яскравим прикладів розмежування свого й чужого стала реакція українців на російські стосунки з їжею. Коли українські війська звільнили Київщину, Чернігівщину й Сумщину, багатьох дивувало, що і як росіянам видають у пайках. Особливо це стосувалося незручних трилітрових скляних банок з супами, маринованою цибулею тощо. І хоча для українців такі заготовки виглядають максимально безглуздими, вони явно говорять, що Росія активно готувалася до вторгнення на всіх рівнях.

У багатьох мемах українців дивує ставлення росіян до алкоголю та їжі, їхнє невміння з нею поводитися. Наприклад, на деокупованих територіях росіяни після себе лишали купу порожніх пляшок з-під спиртного, а на Київщині хтось, явно думаючи, що зараз питиме дорогий алкоголь, розлив у келишки олію. Вірусними стали також фото з покинутих російських позицій, де кавові зерна варилися просто в казанку:

Для українців російська польова кухня перетворилася на неїстівну екзотику, яку втім можна вдало залучати до корисної справи. Так, порівняння українських і російських сухпайків стало окремим жанром в соцмережах, а розіграші чергових трофейних пайків збирають відчутні суми на волонтерство.

Фіксація російських окопів, завалених сміттям, їхньої несмачної їжі, масові мародерства і навіть банальне невміння робити каву – все це допомагає українцям підкреслити: ми – інші, ми так не робимо, ми – освічені й розвинені. Такі реакції також стають результатом боротьби з колоніальними стереотипами, які Росія тривалий час нав’язувала Україні. Тепер в очах пересічних українців виявилося, що це химерний «старший брат» нічого не вміє й не знає. Така зміна оптики підтримує ментально й додає віри у власні сили.

/ На що здатна українська їжа

Меми допомагають прослідкувати, як через їжу ми реагуємо на поточні виклики.

Згадайте, як уже за кілька днів після повномасштабного вторгнення, коли українці швидко покидали міста, поширилися меми про холодильники. У цих жартах їжа стає вже не об’єктом, а суб’єктом. Вона в прямому сенсі олюднюється: може говорити, приймати важливі рішення від відкриття рахунків у банку до запусків ракет власного виробництва на територію РФ.

Ці жарти особливо активно поширювалися не лише через особисті переживання тих, кому довелося поспіхом покинути рідні домівки і зокрема через жарти адаптуватися до нового досвіду й переживання спільної травми. Це також була саркастична реакція на російську пропаганду.

У той час російські ЗМІ розповідали про розробки секретної біологічної зброї в Україні. Українці у жартах ілюстрували, що на що здатна українська їжа. А здатна вона виявилася на значно більше, ніж оформлення картки киянина в мемах.

/ Як їжа чинить спротив

Під час війни спротив через посередництво їжі став одним із ключових маркерів.

З перших днів повномасштабного вторгнення поширювалися історії про пиріжки з пургеном та буквально рецепти, що саме варто додавати і в яких пропорціях, щоб знешкодити росіян.

Ці історії також привідкривають дійсність, у якій росіяни обкрадають погреби, вдираються у домівки, примушують місцеве населення годувати їх і, віддавати їм продукти. Тож ці меми також розповідають про прожиття цього страшного досвіду.

Окрім буквального спротиву, коли їжу труять, з’являється і спосіб опосередкований, коли жінки збивають дрони банками з консервацією – традиційною. До слова, нагадаємо, що це таки були помідори, а не огірки.

Так під час війни їжа буквально перетворюється на елемент спротиву, на зброю, на знаряддя вбивства окупантів:

Ці меми розповідають про нашу локальну ідентичність. Для росіян ці назви населених пунктів не мають ніякого значення, в їхній ментальній мапі нема ні херсонських помідорів, чи мелітопольської черешні, ні миколаївських персиків. Судячи з численних перехоплень їхніх розмов, вони навіть назви населених пунктів часто не можуть вимовити правильно. Натомість для українців це землі, які мають чіткі й впізнавані асоціації, нехай для когось і поверхневі, але точно зрозумілі кожному. Для тих, хто живе на Волині, в Києві чи на Поділлі, Мелітополь – це черешня, яку ми чекаємо влітку на базарі. Це місце, який давно вже має гастрономічне маркування, і в мемах це знання проявляється миттєво.

/ Оладки замість тисячі слів

Якщо росіян їжа вбиває, то щодо українських військових їжа допомагає висловити щиру вдячність. Якщо росіян нею труять, то з українськими вояками діляться останнім.

З перших днів війни жінки носили гарячі обіди військовим на блокпости, нерідко просто під обстрілами. Ресторани відкривали свої кухні, щоб нагодувати добровольців і місцевих мешканців. Волонтерські кухні не припиняють готувати для військових і сьогодні.

В мережі є десятки відео зі звільнених територій, де військових зустрічають з їжею. Їх пригощають пиріжками, оладками, фруктами, кличуть пообідати. Чого тільки варті балаклійські оладки. Це було відео Сергія Філімонова з щойно звільненої Балаклії (8 вересня 2022 року).

Ще йшла зачистка міста, але жінки були такі раді бачити українських військових, що хотіли пригостити їх останніми оладками, які готували на відкритому вогні на вулиці. У Наталії Кривулі провідні телеканали брали інтерв’ю, щоб дізнатися рецепт, а країна ще кілька днів робила оладки як символ визволення Харківщини.

Зі звільненням Херсонщини військові поширювали відео про гостинний прийом з борщем і тушкованою капустою.

Поділитися їжею в умовах, коли в самого нема ні води, ні світла, ні газу, ні часто самої їжі, – це більше ніж спосіб потурбуватися. Українці вже мали страшний досвід штучного голоду. Тож подяка через їжу – це підсвідомо і про переживання травми, яку всі ми так чи інакше успадкували від попередніх поколінь.

/ «А отам бурячки посаджу» і сакральний простір українців

Через ставлення до їжі й заготівель прочитується стійкість, продумування майбутнього. У класичному анекдоті про «а отам огірки (за іншою версією – буряки прим. автора) посаджу» українець для інших народів мав би поставати як зажерливий скнара, який тільки й думає, як нажити ще більше володінь. Натомість українці зчитують тут себе зовсім інакше, тому й анекдот такий живучий і не сприймається як образливий. Для нас він постає таким, хто не просто хоче мати більше землі, але й прагне всю її корисно використовувати. Вже їдучи на коні, він чітко малює в голові план, як найкраще освоїти ці володіння.

Цей анекдот переосмислюється знову, тепер уже в контексті війни, коли кожен клаптик не те, що землі, а власного балкону використовується під розсаду, щоб мати впевненість, що їжа буде попри все. Тому наступна фраза у мемі може сприйматися і як постулат: Україна там, де садять городи.

Город, який займає особливе місце в повсякденні українців, постає у жартах метафорою непереможності, незламності, а подекуди навіть сакральної цінності. Це єдине місце, де українець стоїть навколішках:

Це місце, де кожен міцно відстоює своє:

Порання на землі у багатьох мемах та історіях постає мало не вітальною – життєво важливою – ознакою українців.

Так, перша хвиля повернення біженців до України припадає на посадку городів. Ось, наприклад, історія з Житомирщини:

«Вона поїхала з доньками в Чехію. Почалася весна. Мама з села почала надзвонювати, просити, щоб приїхала, бо люди городи орють, садять, тож треба і їм вже вертатися і городи садити, бо що ж люди скажуть. Так – на городи – багато людей вернулася, бо городи – то ж святе» (село Головино Черняхівського району, записано авторкою від жінки 1989 р.н.)

У мемах навіть контрнаступ на Харківщині збігається з часом, коли вже закінчили працювати на городах, тобто йдеться мало не про найвищу цінність, заради якої можна жертвувати життям, брати окупантів у полон чи навпаки відкладати бойові операції.

Водночас через знищення й постійні зриви заготівель люди починають усвідомлювати справжню цінність фермерської роботи. Тож такі жарти є засобом героїзації й поваги за надважку працю зі збору врожаю.

В мережі та в новинах активно розповідали, як працюють трактористи просто поруч із військовою технікою, яка їх охороняє, як комбайнери з шаленою швидкістю збирають пшеницю на вже палаючому полі, бо туди влучили російські снаряди. Повсякчас виринала інформація про комбайнерів, які підривалися на мінах. Інколи – на смерть. Це породжує метафори кривавих жнив, залізного хліба тощо. Повертаються й переосмислюються травми Голодомору, війни, постійного радянського дефіциту й важких 1990-х. Тож люди – навіть ті, які зазвичай цього не роблять, – починають активно запасати їжу на зиму. Це допомагає зняти напруження й отримати відчуття, що можеш планувати, а отже – контролюєш своє життя.

/ Як їжа маркує простір

Не лише посаджені буряки позначають у жартах української території. Маркування місць через їжу стало одним із найяскравіших явищ сучасної культури. Тут працює через асоціативний ряд як замінник географічних назв або за принципом співзвучності (Ізюм – родзинки, Лиман – лимон, Балаклія – бакалія), або за локальними продуктами, які фактично стали брендом цих місць (Мелітополь – черешня, Херсонщина – кавун і помідори, Бахмут – сіль і шампанське, Миколаївщина – соки «Сандора» тощо).

Ці гастрономічні відповідники нерідко застосовуються і представниками влади. Коли не можна говорити прямо, що де відбувається на фронті, таким чином надсилаються натяки. Згадайте, як представники влади могли їсти кавун у телемарафоні або постити відповідні емоджі, пояснюючи таким чином, коли чекати наступ на Херсонщині.

Деякі населені пункти навпаки перевідкриваються для тих, хто ніколи не бував у тих краях. Так, про Оленівку, коли стався теракт у виправній колонії, згадували і про тамтешній хлібзавод.

Зі звільненням Херсона й правобережної частини Херсонщини кавун стає повноцінним символом звільнення Півдня й перемоги ЗСУ.

11 листопада 2022 року у знак підтримки різні компанії масово додали кавун до своїх лого:

Ті, хто могли знайти кавуни або приберегли його до цього часу, святкували ним звільнення Херсона.

«Укрпошта» анонсувала передпродаж нової марки, присвяченої Херсону. І на ній головний символ – кавун.

Це найяскравіший наразі приклад стійкої асоціації їжі з конкретним місцем, яка, ймовірно, лишатиметься з нами на роки.

/ Як їжа допомагає побороти колоніальність

Окремою темою стала інформаційна війна українців з поширенням російських ІПСО – інформаційно-психологічних операцій і пропаганди.

Кількість мемів, які продукуються в нашому інтернет-просторі як висміювання російської пропаганди, часто допомагає не просто нівелювати російський наратив, але й налаштувати ширшу аудиторію на українську оптику.

Українці переосмислюють нав’язаний колоніальний спадок. У радянські часи прихований та очевидний колоніалізм, як пише Олена Стяжкіна, у тому числі «загорнутий в ідеї “інтернаціоналізму”» просочувався усюди. Зокрема у назвах гастрономів, готелів, закладів харчування тощо. Тому в чи не в кожному великому місті України був готель «Москва», гастроном «росія», кінотеатри «Першотравневий» чи кафе «Ленінград». Раніше таке колоніальне маркування чужих територій було не настільки тригерним, але з початком війни українці дедалі активніше хочуть позбуватися всіх натяків про імперське минуле.

Їжа стає способом боротьби з колоніальною історією й переосмислення свого місця в сучасному світі. Так, активно відбувається ребрендинг окремих товарів. Сирковий десерт «Машенька» стає «Марійкою» у рожевій панамці, як у гурту «Kalush», ковбаса «Московська» (ТМ «Ятрань») стає «Київською». ТМ «Глобино» тим часом проводить опитування, як перейменувати сир «Російський» і ковбасу «Московську». Продукти харчування з російським неймінгом не хочуть купляти, тож недивно, що підприємці самі бажають змінити назви на більш прийнятні для українського споживача.

Їжа, без якої неможливо жити, стає чи не першим доступним способом прореагувати на події війни. Це дуже помітно і в меню, і в назвах щойно відкритих закладів, які рясніють відповідною тематикою:

/ І на завершення

Інколи їжа може розповісти про місця, час, обставини і людей значно більше, ніж це можна висловити. Гастрономічний гумор формує нову реальність і нові контексти, визначає хто ми і чому ми такі. Ми жартуємо, щоб не було страшно, щоб відчути спорідненість з іншими і щоб банально відволіктися. Ми переосмислюємо минуле й переформатовуємо майбутнє, в якому точно знаємо як хочемо жити і що споживати. Це допомагає триматися, об’єднуватися, співпереживати й чекати на звільнення кожного куточка України – кавунової Херсонщини, черешневого Мелітополя, Бердянська з бичками, Донецька з тортом «Шахтарський», капустяної Луганщини і чебуречного Криму з вином.

Джерела:

1. Петренко-Цеунова Ольга. Вічноголодні спудеї: гастрономічна поетика "низового" бароко у віршах мандрованих дяків Місто: історія, культура, суспільство, 2019, № 7. Спеціальний випуск : «Їжа та місто». URL: http://ekmair.ukma.edu.ua/handle/123456789/16962
2. Богданець Світлана. Харчові образи як засоби творення комічного (на матеріалі текстів українського бароко). Від смішного до великого: феномен комічного в літературі та культурі. Бердянськ, 2017. С. 13-15
3. Стяжкіна Олена. Смак радянського: їжа та їдці в мистецтві життя й мистецтві кіно (середина 1960-х – середина 1980-х років). Київ, 2021.
4. Fialkova, Larisa (2001) Chornobyl folklore: Vernacular Commentary of Nuclear Disaster. Journal of Folklore Research, Vol. 38, No. 3, pp. 181-204
5. Анцибор Д. Природа сміху в чорнобильському та епідемічному фольклорі Література. Фольклор. Проблеми поетики. КНУ ім. Тараса Шевченка, Ін-т філол. Київ, 2012. Вип. 36. С. 366–371. URL: http://www.library.univ.kiev.ua/ukr/host/viking/db/ftp/univ/lfpp/lfpp_2012_36.pdf
6. Анцибор Д. Фольклор чорнобильський і фольклор епідемічний: деякі паралелі Літературознавчі студії. КНУ ім. Тараса Шевченка, Ін-т філол. Київ, 2011. Вип. 33. С. 20–24. URL: https://www.academia.edu/5049550/Фольклор_чорнобильський_і_фольклор_епідемічний_деякі_паралелі
7. Лисюк Η. Постфольклор в Україні. Київ, 2012. – 348 с.
8. Sedgwick, Icy (2017). Just Hanging Around: The Gallows in English Folklore. Folklore Thursday. URL: https://folklorethursday.com/folklife/just-hanging-around-the-gallows-in-english-folklore/
9. Dawkins, Richard (2006). The Selfish Gene 30th Anniversary Edition (3rd ed.). Oxford University Press. p. 199
10. Chio, Jenny (2021). Visual Anthropology. URL: https://www.anthroencyclopedia.com/entry/visual-anthropology
11. Christopher, Sarah (2015). An introduction to black humour as a coping mechanism for student paramedics. Journal of Paramedic Practice. Vol. 7, No. 12. URL: https://www.magonlinelibrary.com/doi/abs/10.12968/jpar.2015.7.12.610

Ілюстрації:

#ДОСЛІДЖЕННЯ ДОСВІД ВІЙНИ

Bocuse d'Or в Україні: інтерв'ю з Максимом Прихідько, переможцем національного відбору

Бограч-гуляш