«Готуємо в журбі» Євгенії Кузнєцової – це кулінарна книга, якої усі ми варті. Точніше, це зовсім не кулінарна книга, позаяк рецептів у класичному розумінні тут немає. Ви не знайдете тут рецепту голубців чи вареників. Проте дізнаєтеся, що голубці можна тільки крутити (а не загортати чи – не доведи Господь – просто робити), а вареники ліпити виключно сотнями. Якщо кулінарні книги зазвичай пояснюють, як готуються страви, то збірка Євгенії Кузнєцової розповідає, що для нас, українців, означає приготування цих страв.

 

Етнографічний путівник українськими кулінарними звичками – так у передмові описує  книгу її авторка. Можна вдатися до психоаналітичних аналогій і сказати, що ця збірка есеїв – путівник в колективне гастрономічне несвідоме українців. Євгенія надзвичайно дотепно описує харчові звички, які всі ми відтворюємо, але не рефлексуємо. Тут зібрані наші кулінарні страхи, як-то боязнь хімії у магазинних продуктах, чи коли хтось називає налисники «блінчиками», наші гастрономічні фантазії, одна з  яких –  херсонські помідори з пиптиками, а також табу – на кшталт, викидати скляні банки з-під консервацій, – поруч із відчуттям провини за те, що піддаєшся спокусі з'їсти олів'є.

«Готуємо в журбі» також – глибоко антропологічна в своїй суті книга. На самому початку авторка формулює два принципи української кухні: готувати «щоб не пропало» і робити це так, щоб «замахатися». Таке проникливе спостереження Євгенії підтверджують дослідженнями з історії кулінарії. Так, стимулом для розвитку винокуріння в Україні став надлишок зерна, яке почали ефективно «перероблювати» у горілку. Тож коли авторка називає аргумент «бо пропаде» рушійною силою українського виноробства, її слова мають історичне підгрунтя.

Щодо другого принципу, за яким «будь-яка страва не вважатиметься повноцінною, якщо не вимагатиме тривалих зусиль» – це, попри дещо глузливе звучання, – направду достовірна характеристика української кухні. У ній продукти, аби вважатися приготованими, проходять більше етапів трансформації – якщо порівнювати із середземноморською. А самі кулінарні техніки потребують більше часу та зусиль. Саме тому грецький салат, за словами Євгенії, не викликає в українці поваги, а от картопля, порізана на четвертинки, начинена салом і викладена кругами у формі квітки – це вершина кулінарного мистецтва.

 

 

Ще одне цікаве спостереження авторки – гастрономічно-риторичні ігри, без яких не обходиться жодне традиційне українське застілля. Це особливий український звичай відмовляти на припрошування гостей, що є словесним вправлямм у мистецтві «погоджуватися, відмовляючись». А також своєрідний кулінарний «топос скромності» – коли господині заперечують компліменти гостей і зумисне криткують свої страви. Можна написати десятки монографій у спробах пояснити природу цих звичаїв. Євгенії ж вистачило десяти рядків і кількох вдалих метафор, аби проникнути в їх суть.

Український кулінарний менталітет авторка описує з гумором і відчутною самоіронією. Тут знайшлося місце холіварам навколо рецептів борщу (гадаю, той спосіб, у який вони представлені в книзі, ладен поставити крапку в цих безкінечних суперечках). Перепало й ресторанам, в яких «подають суші, піцу та чебуреки під одним дахом». Не обійшлося і без гастрономічного консерватизму: виявляється, що голубці не терплять бодіпозитиву, а в основі холодця лежить гендерна дискримінація. 

І наостанок, «Готуємо в журбі» – книга, яку смачно читати. І справа не в гастрономічній тематиці. Авторка не скупиться на метафори, сипле афоризмами, щедра на дотепи, і вміє перетворити рецепт дерунів на космічний сай-фай. Окремі рядки – це чиста гастрономічна поезія: «якщо в домі вариться холодець, він осідає краплями на вікнах і на стінках вашого серця». Гадаю, на цьому можна поставити крапку.

 


 

Фото: Magenta Art Books