Once upon a time, як кажуть англійці, або ж, по-нашому, давним-давно казки були зовсім не дитячим жанром. Це такий собі відгомін міфологічної свідомості, у якому зафіксовано мрії давніх людей, страхи, уявлення про добро і зло, красиве й огидне, смачне і не дуже.

Ми вже обговорювали смакові вподобання персонажів українських казок в матеріалі Голодні вигадки: їжа та її відсутність в українських народних казках, а тепер пропоную зануритись в англійську казкову гастрономію.

 

Батьківська любов і трохи вівсянки

Ви в дитинстві читали казку про Очеретяну Шапку? Цей сюжет почасти нагадує історію Попелюшки: дівчина із заможної родини волею долі потрапляє у скрутне становище, виконує найбруднішу роботу, проте не озлоблюється на весь світ. Героїня казки про Очеретяну Шапку теж потай від усіх ходить на бал і теж у фіналі щасливо виходить заміж. Є лише одна відмінність: на кожному з поворотних етапів у житті дівчини їжа відіграє вкрай важливу роль.

Починається все з того, що батько трьох дівчат вирішує з’ясувати, хто з них сильніше його любить. Лестощі перших двох його цілком задовольняють, а от відповідь наймолодшої викликає гнів.

 

— А ти, голубонько моя, як мене любиш?
— Я люблю Вас, як сіль у страві, — почув він.
 

 

Це стає початком поневірянь сердешної дівчини.

Загалом важливість солі англійці оцінили під час великого голоду 1315–1317 років. Тоді потужні зливи, що тривали всю весну і літо 1315 року, спричинили неврожай зернових; неможливість заготувати сіно й солому призвели до браку фуражу для худоби, тож її нічим було прогодувати; а сіль — єдиний спосіб зберегти від псування м’ясо забитих тварин — через високу вологість було неможливо отримати шляхом випаровування, як це звикли робити на туманному Альбіоні. Тож ціни на сіль зросли вдвічі порівняно з минулим десятиліттям.

Солі навіть надавалося осібне місце за столом. На бенкеті в середньовічному замку на чільному місці сидів сеньйор, оточений членами сім’ї і наближеними лицарями та слугами. У центрі столу височіла велика, мало не з метр висотою, срібна сільниця — родинна реліквія, символ заможності, що переходив від батька до сина.

Ця соляна діжка ділила стіл надвоє: «вище солі» сиділи знатні та шановані люди — члени родини, лицарі та почесні гості; «нижче солі» своє місце займали зброєносці, не посвячені в лицарі, слуги та пажі. Звідси в англійській мові поширився вислів «сидіти нижче солі», тобто бути недостойним. До того ж сільниця завжди стояла закритою і її ретельно охороняли: вважалося, що в солі неможливо помітити отруту. Зрештою, сіль для світу мала важливе стратегічне значення, допоки її видобуток не став звичною справою і не задовольнив потреби більшості населення. Так, до XIV ст. у більшій частині Північної Європи підготовка до війни супроводжувалася закупівлею солі для заготівлі провіанту. І невипадково в Англії вам і сьогодні трапиться багато назв містечок із закінченням -wich: так у минулому називали солеварні, а міста з таким закінченням означають, що в минулому тут розташовувалось виробництво солі.

Тим часом наша юна вигнанка, пішовши з батьківського дому, забрела на болото, сплела з очерету плащ із каптуром, аби приховати своє коштовне вбрання, і попрямувала до заможного маєтку найматися за служницю. Ця точка біфуркації в житті героїні теж пов’язана з харчуванням: їй пропонують «найбруднішу роботу» — «чистити горщики та мити посуд». Такі вони, уявлення про тяжку долю.

 

Метаморфози з брауні

В англійській народній творчості існує цілий цикл казок про брауні — домовичків, маленьких на зріст, із розтріпаним волоссям, смаглявою шкірою (звідси й назва) і в неохайному одязі. Вони мешкають поруч із людьми й допомагають їм або шкодять, залежно від настрою. Допомога ця переважно стосується кухні — прибирання, миття посуду, приготування їжі тощо. Задобрювати брауні, звісно, теж треба смаколиками — найдужче вони полюбляють жирне молоко з вершками та випічку.

З часом домовички самі стали тістечками, і ті, хто ними сьогодні ласує, навіть не здогадуються про це. А трапилось це так: наприкінці ХІХ ст. канадський письменник і художник Палмер Кокс опублікував низку коміксів про цих чарівних персонажів. Завдяки таланту автора, приправленому грамотним маркетингом, гномики-брауні стрімко набули такої популярності, що історії про них стали публікувати в журналах для домогосподарок. Ну а звідси вже один крок до рецепта тістечка з милою назвою «брауні».

Та повернімось до нашої героїні — Очеретяної Шапочки, яка впоралася з тягарем кухонних обов’язків самотужки, без допомоги брауні. А далі, побувавши потай на балу і причарувавши сина господарів, вона прийняла від нього в подарунок перстень і загадково зникла. Панич заслаб через нерозділене кохання.

І навіть у такий відповідальний момент кохання та душевних мук... не обходиться без їжі.

 

— Зваріть паничеві вівсяної каші, — наказали куховарці. — А то він може вмерти з туги.

 

Вівсянка, ця звична страва, яка з вірогідністю 99% є у вашому меню, пройшла довгий шлях, аби перетворитися на буденний наїдок. Згідно з палеоботанічними дослідженнями, батьківщиною вівсянки вважається Монголія і північно-східні провінції Китаю, де у ІІ тисячолітті до н. е. овес вирощували разом з полбою та ячменем — щоправда, як кормову культуру та лікарську рослину. Що стосується вівсянки в раціоні людини, то дослідники виявили її сліди в поселеннях бронзової доби (ХІІІ–ХІ століття до н. е.) на території сучасних Франції, Швейцарії і Данії. Найдавнішою писемною згадкою європейців про лікувальні властивості вівса для зцілення органів травлення та дихальної системи вважаються записи давньогрецького лікаря Дієйхса (ІV століття до н. е.). Про вживання вівса в їжу вперше написав Пліній Старший у праці «Природнича історія» (І століття н. е.). Він з подивом говорив про германські племена, що варять з вівса каші.

Тож Очеретяна Шапка випросила в куховарки право приготувати вівсянку для панича та вкинула туди перстень, який він їй подарував на балу. У такий спосіб дівчина розкрила свою особу, а далі все було як у казці: вони вирішили одружитись і жити довго та щасливо. А наостанок на весіллі відбулося примирення з батьком. Він був запрошений як гість, і наречена попросила куховарку не солити страв. Батько, покуштувавши, розридався,  бо збагнув, що вигнана донька насправді його любила, бо без солі нема діла.

 

No song, no supper, або Хто не працює, той не їсть

Англійська казка «Том Тіт Тот» побудована за типовою казковою схемою: порушення заборони, випробування для головного героя, чарівний помічник, що допомагає з цим впоратися. Порушена заборона, звісно, має харчову конотацію.

Одна господиня якось спекла пудинги, але вони вийшли сируваті, тож жінка попросила доньку поставити їх на полицю, щоб дійшли:

— Дочко, — каже, — поклади їх на полицю, може, підійдуть ще.
Вона хотіла сказати — дійдуть.
А дочка подумала: “Ну що ж, якщо ще підійдуть, то ці я з’їм”».

 

За вечерею виявилося, що їсти родині нічого, бо всі пудинги, попри недопеченість, з’їла одна ласунка.

Традиційно британський різдвяний пудинг є стравою обрядовою. У кожній родині був власний рецепт і свій ритуал його приготування, коли вся родина збиралася на кухні, аби замішати інгредієнти, загадати бажання та поворожити. Адже в пудинг клали різні дрібнички — ґудзик, перстень, срібну монету, — щоб довідатись, що чекати від прийдешнього року. Пудинг готували заздалегідь, ще в листопаді. Завдяки великій кількості алкоголю, жиру та сухофруктів він міг зберігатися цілий рік, хоча подейкують, ніби він був такий смачний, що довго зберігатися йому ніхто не давав.

Проте наша героїня не стала чекати, доки пудинги визріють. Нічого не поробиш, голодна мати сіла на ґанку прясти і наспівувала з горя:

«П’ять пудингів з’їла доня моя,
П’ять пудингів з’їла за день».
 

 

У цей час за дивним збігом обставин вулицею проходив король. Аби не ганьбитися, мати миттю переробила пісеньку і заспівала про те, що її донька випряла за день п’ять міток вовни. Король вирішив узяти таку працьовиту дівчину собі за дружину, проте з умовою, що одинадцять місяців на рік вона житиме в своє задоволення, а один місяць щороку прястиме вовну, інакше її буде страчено. Головним аргументом стало: «Вона їстиме все, що завгодно».

Коли минуло одинадцять місяців подружнього життя й настав роковий час виконувати умову, дівчині на допомогу несподівано прийшла чудернацька істота — Том Тіт Тот. Він узявся за неї прясти і щовечора приносити зроблене, щоправда, чарівний помічник поставив власну вимогу: вона має вгадати його ім’я, інакше муситиме піти з ним. Цілий місяць загадкове чортеня пряло замість королеви вовну, а по вечорах вона намагалася вгадати його ймення. У передостанній день король, вражений здібностями своєї дружини, сказав:

— Серденько моє, якщо й завтра ти напрядеш п’ять міток вовни, то я тебе не страчу. А сьогодні я повечеряю з тобою.

Безтурботність королеви вражає: назавтра її або стратять, або забере із собою в засвіти маленьке чортеня з невідомим їй ім’ям. Проте їжа, як відомо, заспокоює, тож дівчина не змигнувши оком сіла до столу. І не помилилась: за вечерею чоловік розповів історію, як під час полювання він натрапив на чудернацьку істоту, котра пряла вовну і наспівувала, що її звати Том Тіт Тот. Таким чином королева була врятована, попереду на неї знову чекали одинадцять солодких місяців, коли можна їсти все, що заманеться. А яка мораль казки? — спитаєте ви. Ось мій варіант: їсти, а там будь що буде.

 

 

Hunger breaks stone walls, або Зваблення їжею

На окремий розгляд заслуговує така тема: хто кого їсть у казках про тварин. Наприклад, якщо в українських народних казках вовкам до смаку зайці, а кабани радше належать до гурту хижаків, то в англійському фольклорі сіроманцю випало поласувати свининою.

Троє поросят з однойменної казки могли б бути ілюстрацією до біблійної притчі про те, що варто закладати міцний підмурівок під свою фортецю віри:

«Отож, кожен, хто слухає цих Моїх слів і виконує їх, подібний до чоловіка розумного, що свій дім збудував на камені. І линула злива, і розлилися річки, і буря знялася, і на дім отой кинулась, та не впав, бо на камені був він заснований. А кожен, хто слухає цих Моїх слів, та їх не виконує, подібний до чоловіка того необачного, що свій дім збудував на піску. І линула злива, і розлилися річки, і буря знялася й на дім отой кинулась, і він упав. І велика була та руїна його!». (Мт 7:24–27.)  

 

Натомість двоє братів-поросят збудували свої оселі із соломи та хмизу.

 

«І вовк як дмухне, як зітхне, а потім ще раз щосили як дмухне! Наф-Нафова хатка розвалилася, а його самого вовк-сіроманець проковтнув і оком не моргнув».

 

Нуф-Нуф виявився обачнішим і збудував хатину з каменю і цегли. Дихальні вправи не допомогли вовкові здолати цю фортецю, тож він вдався до спокушання їжею: розповів поросяті, що знає, де росте солодка ріпа, і запропонував зустрітись о шостій ранку, аби разом поласувати. Показово, що хитрун не пропонував харчі, які цікавили б його самого, як це робили лисичка і журавель з української казки. Здавалося б, навіщо вовкові відстежувати, де ростуть овочі, яких він однаково не їсть? Та він, як досвідчений боєць, грамотно тиснув на слабке місце поросятка.

Вочевидь, ідеться про турнепс — кормову ріпу, яку вирощують на корм худобі. Коровам йдуть у харч пагінці, а свині споживають корінці. Водночас існують столові різновиди цього коренеплоду, цілком придатні для споживання в їжу людьми. Так, у японській кулінарії використовують червоний і білий турнепс, який має назву кабу.

Нуф-Нуф справді спокусився на солодку ріпу, утім на побачення зі смертю вирішив не чекати: прокинувся на годину раніше і нарвав ріпи на людському городі самотужки.

Наступного разу вовк спробував приманити порося яблуками з чужого садка і призначив зустріч на п’яту ранку. Проте Нуф-Нуф виявився «жайворонком», прокинувся о четвертій і сам знайшов дорогу до смакоти.

Ще один підступ від вовка — запросини на ярмарок о третій ночі. Проте й туди Нуф-Нуф вибрався раніше і, поярмаркувавши, вже зібрався додому, як нагодився вовк. Порося не розгубилось і, сховавшись у придбаний горщик, покотилося з гори, чим неабияк налякало сіроманця.

На цьому пригоди з посудом не скінчились: насамкінець вовк, втративши надію виманити порося з його кам’яного будиночка, сам поліз усередину через димар і втрапив у казан з окропом.

 

«Від надмірного борсання луснув у бідолахи живіт, з якого вилізли живі й здорові Ніф-Ніф і Наф-Наф».

 

Ця своєрідна вовча «вагітність» живими істотами трапляється й в інших казках — пригадаймо хоча б «Червону Шапочку». Таке собі живородіння, що відсилає до концепту «живота-життя»: у животі зникає їжа, у животі зароджується нове життя. Недарма у старослов’янській мові ці два поняття позначалися одним словом. А що в британців? Серед значень слова «stomach» із вказівкою «застаріле» наведено слово «spirit» — дух.

 

A sound mind in a sound body. У здоровому, ситому тілі — здоровий дух.

 

 

Казки народів світу мають чимало спільного: літературознавці і фольклористи давно проаналізували мандрівні сюжети, універсальні чесноти та незамінних у кожній історії персонажів — героя, лиходія, чарівного помічника. Проте є щось, що надає казкам національної своєрідності, створює неповторний колорит. Неабияку роль у цьому відіграє гастрономія, улюблені страви та харчова поведінка, що може багато розповісти про творців та слухачів казок.

 


 

Ілюстрації: Ілля Угнівенко