Почати цей текст я би хотіла згадкою про «теруар» - певну локацію, де вирощують або виготовляють певний продукт. Наприклад, в Україні ми би пояснили це поняття за допомогою згадки про херсонські помідори чи кавуни. І я ніколи би й не подумала, скільки про «теруар» (не обов’язково географічний, але точно – ментальний) мені відкриє читання «Як нагодувати диктатора» Вітольда Шабловського в чудовому перекладі Андрія Бондаря.

Але повернімося на крок назад. «Як нагодувати диктатора» - збірка історій, написаних на основі свідчень жінок і чоловіків, які працювали кухарями диктаторів. Саддам Хусейн, Іді Амін, Енвер Ходжа, Фідель Кастро, Пол Пот постають з несподіваного ракурсу – в ролі їдоків. Фідель Кастро забував вчасно їсти, а Саддам Хусейн любив пригостити гостей власноруч приготовленими стравами на грилі (хоча всю підготовчу роботу робив кухар). 

Коли я починала читати цю книжку, то боялася, що історії про побут диктаторів звучатимуть тепло й по-домашньому, створюючи серпанок, за яким ховатиметься все страшне, пов’язане з цими п’ятьма іменами. Але Вітольд Шабловський пропонує стереоскопічну оповідь із історичними ремарками, нагадуванням про контекст і свідченнями сучасників диктаторів. Пересічні громадяни можуть від першої особи розповісти, на що було схоже життя поза урядовими палацами. Тому історію про улюблені страви Пол Пота ми читаємо, знаючи, що в цей самий час у Камбоджі – голод, а кухня Фіделя Кастро існує в умовах, коли їжа для рядових кубинців - по талонах, і коли м’ясо та овочі їдять не щодня і навіть не щотижня, тому в країні постає нова масова навичка городництва. Так само, наприклад, оповідки про кухню радянських вождів варто розповідати, пам’ятаючи про всі українські Голодомори.

Їжа не існує без контексту, без історії та географії. Так ми повертаємося до слова «теруар». У кожного з диктаторів він свій. Хтось шукає смаку «як мама готувала», хтось любить страви свого рідного регіону, хтось любить солодке, але кухарю доводиться вигадувати нові десерти, бо в диктатора – діабет. Окремо згадаю тут історію з Уганди, де ми дізнаємося, що істеблішмент колишньої колонії найбільше цінував кухню колишньої метрополії та шукав кухарів, які вміють готувати «як для білих». В моїх очах цей епізод – один із ключових у всій книжці.

Вітольд Шабровський у своїй книзі підкорив мене увагою до людей і фактів, які не на першому плані. Добра ілюстрація, заради якої потрібно дочитати книгу – смішні оповідки-перекуски, що наприкінці книжки перетворюються на моторошну історію про голод, силу усмішки, номенклатуру та владу. На мотив про те, чи може кухарка керувати державою.

І розкажу ще одну сюжетну лінію, котру помітять, думаю, лише медійники. Вітольд Шабловський не робить вигляду, що всі знайдені історії – тільки його. Навпаки, він щедро ділиться подробицями про роботу своїх фіксерів. Стоп, а хто такі фіксери? Це такі спеціальні люди, котрі на місці допомагають репортерам – перекладають, а також домовляються про зустрічі, шукають героїв тощо. Я колись підробляла фіксеркою, тому для мене читання «Як нагодувати диктатора» виявилося ще  й ностальгійною мандрівкою в ті часи роботи. Якщо звернете увагу на цих епізодичних персонажів, є шанс прочитати ще декілька історій в історії.

Вишенька на торті – в книжці є декілька рецептів. Хоча я не певна, що ви захочете скуштувати диктаторської кухні.

Джерело: Як нагодувати диктатора. Саддам Хусейн, Іді Амін, Енвер Ходжа, Фідель Кастро і Пол Пот: історії, розказані кухарями. [Текст]: Вітольд Шабловський; переклад з польської Андрія Бондаря. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2020. — 256 с. — ISBN 978-617-679-785-2.

Фото: Ірина Славінська