Цей матеріал підготовлено та опубліковано в рамках спецпроєкту Досвід війни. Їжа та харчування українців за підтримки Mykola Klid Memorial Endowment Fund / Canadian Institute of Ukrainian Studies

Вперше з кухнею кримських татар, з кубєте, сармою та татар ашем, я зблизька познайомилася 8 років тому. Тоді в Києві один за одним виникали заклади кримськотатарської кухні: від маленького кіоску «Софра» на Житньому ринку, де готували чібереки та янтики, до ресторану Musafir, що за декілька років перетвориться на мережу закладів, до яких стоять черги навіть в розпал повномасштабної війни.

Цей локальний гастрономічний бум, про який я мала підготувати серію матеріалів для професійних видань, стався на тлі трагічних подій: окупації Криму та початку війни на сході країни. І поява невеликих закладів, кулінарних клубів, які готували страви кримськотатарської кухні  на замовлення та проводили майстер-класи, були для кримських татар одним зі способів реалізувати себе в новому середовищі, знайти джерело прибутку, але водночас не розчинитися у нових містах, а, навпаки, підкреслити власну ідентичність.

За ці роки кримськотатарська культура в Україні стала ніби більш видимою. Етнографиня Оксана Соболєва видала книгу «Кримськотатарська кухня», в «Кримському домі» чи не щодня проходять події, десятки громадських організацій (АЛЄМ, Кримськотатарський ресурсний центр) займаються дослідженням та популяризацією кримськотатарської культури.

На тлі цього розмаїття моя спроба дослідити кримськотатарську кухню може видатися зухвалістю: я не інтегрована в це середовище, хоча і побіжно знайома з деякими його представниками. Питання «Чи маю я право на дослідження кримськотатарської кухні?», «З якої позиції я можу розповісти про неї?» і «Що я можу додати?» є доволі дискусійними і потребують роз’яснення.

Почну з останнього. Мені б хотілося розглянути її через оптику memory studies. Фрази про те, «що гастрономічна культура є частиною ідентичності» лунають часто. Це стало загальним місцем, чимось, що приймається як аксіома. Питання «Чому? І чи справді це так?» ніби застає зненацька.

Тож мені цікаво було б пов’язати різні аспекти соціальної, культурної пам’яті та гастрономічних практик, щоб знайти точки перетину та напрацювати дещо нову оптику. І досвід кримських татар, які протягом одного століття пережили депортацію, вибороли можливість повернутися додому, який невдовзі було окуповано російськими військами, може бути надзвичайно цінним для осмислення.

Крім того, матеріали, присвячені кримськотатарській кухні, здебільшого фокусуються на стравах, рецептах, кулінарних техніках. Деякі розвідки присвячені ритуалам та традиціям, але я б хотіла сконцентруватися на таких поняттях, як «пам’ять» та «уява».

ї 

Всі ці питання побічно потрапляють в поле уваги антропологів, однак зрідка роботи фокусуються саме на них. Але саме їх я б хотіла поставити в основу ширшого дослідження, що має включати щонайменше десятки свідчень. Це ж есе буде сфокусоване на пошуках методології для такої роботи та серії перших проведених інтерв’ю з кримськими татарами в Києві та у Львові протягом грудня 2023 року.

/ Пошук теоретичної основи для дослідження питань, пов’язаних з їжею, ідентичністю (приналежністю), пам’яттю та уявою

«Їжа та пам'ять? Чому взагалі хтось може хотіти запам’ятовувати те, що він з’їв?». Такі саркастичні питання поставив Девіду Саттону один викладачів Оксфорду тоді, коли він запропонував присвятити своє антропологічне дослідження їжі та пам’яті.

Зараз, за понад два десятки років після цього епізоду, його напрацювання, викладені в книзі Remembrance of Repasts. An Anthropology of Food and Memory, лягли в основу безлічі статей та досліджень, які формують цікавий міждисциплінарний напрямок food & memory studies.

Однак перші ідеї, які проторували шлях цим дослідженням, з’явилися набагато раніше. І тут необхідно згадати щонайменше про трьох різних авторів. По-перше, безумовно, йдеться про Марселя Пруста та епізод «На Сваннову сторону», в якому герой куштує розкришене у філіжанці чаю бісквітне тістечко «мадленка», і його охоплює «невмотивоване раювання». Він починає аналізувати зв’язок між смаком чаю з тістечком та цією втіхою, але розуміє, що істина – не в їжі, а в ньому самому. І таке піднесення він відчув не через особливий смак «мадленки», а через те, що цей смак воскресив спогад про тітку Леонію, яка щонеділі частувала його саме таким печивом, а потім і цілу вервечку інших спогадів минулого: від тітчиної кам’яниці до всього містечка Комбре.

Цей феномен зараз досліджують з двох сторін. По-перше, вчених цікавить, як смаки та запахи впливають на пам’ять, як вони можуть формувати чи викликати спогади. По-друге, йдеться про те, як сама пам’ять впливає на сприйняття смаків і запахів в процесі споживання їжі.

Один з найвідоміших вчених в цій царині Чарльз Спенс в своїй статті “What Role Does Memory Play in Our Enjoyment of Meals?” формулює декілька важливих положень:

• Пам’ять про страву триває набагато довше, ніж сам досвід споживання їжі: він зазвичай витісняється протягом декількох годин.
• Насолода від їжі пов’язана з пам’яттю.
• Найдовше люди пам'ятають їжу, приготовану на честь особливих подій, comfort food (їжу, яку готували в родині і яка передає відчуття безпеки) та їжу, яку вони споживали або готували свідомо.
• Сприйняття того, смачною чи не смачною нам видається конкретна страва, залежить він генетичних, фізіологічних особливостей людини, однак саме культурні практики, те, що заведено або не заведено їсти, те, що в певній спільноті заведено вважати смачним, суттєво пом’якшує, частково стирає ці індивідуальні відмінності.

Ці тези підводять нас до поняття «культурної пам’яті», розробленого Алейдою Ассман. Під культурною пам’яттю вона розуміла не тільки механізм передачі знань, але й появу та розвиток різноманітних ідентичностей, «оскільки люди в глобальному світі не живуть як окремі особи, а визначають себе через приналежність до однієї чи кількох груп і традицій».

Для традиційних суспільств такими практиками, що створювали часову безперервність та оприявнювали приналежність до групи, були ті, що зараз називають «нематеріальною культурною спадщиною». І хоча Алейда Ассман не згадує конкретно про їжу (йдеться про ритуали, танці тощо), цілком очевидно, що практики, пов’язані з приготуванням та споживанням їжі є частиною саме цієї нематеріальної спадщини.
Поняття ритуалу як «мнемотичного засобу» (за Полом Коннертоном) для нас також буде надзвичайно значущим.

Амір Саядабті, досліджуючи діаспору іранців на території Нової Зеландії, визначив, що ритуали, пов’язані з їжею, допомагають їм «відчувати дім», хоча вони знаходяться далеко від нього. Він зосередився на тому, щоб зрозуміти, як саме це відбувається, і дійшов наступних висновків:

• Вид, смак, а особливо запах можуть викликати сильне почуття ностальгії.
• Сенсорний зв’язок надзвичайно важливий, коли йдеться про пам'ять про ті місця, які людина вимушено залишила, при чому часова дистанція не є тим фактором, який послаблює цю пам’ять.
• Пам’ять про дім здебільшого селективна, в діаспорі згадують «старі добрі часи» та дещо ідеалізовану версію дому.
• Спільні гастрономічні практики дозволяють конструювати спогад наперед (уяву) на основі минулих спогадів: коли люди збираються разом, щоб щось приготувати, вони вже думають про те, як будуть згадувати цей момент.

Дослідник Фабіо Парасеколлі, який на прикладі власної родини, аналізував способи передачі цього аспекту культурної пам’яті, а саме пам’яті про приготування тих чи інших страв, виділив три основні механізми:

• Накопичення та передача інформації за допомогою рецептів, тобто текстів та зображень (наявність або відсутність такого механізму може бути пов’язана зі ступенем розвитку суспільства, гендерними та соціальними аспектами).
• Передача пам’яті через успадкування кулінарного приладдя та техніки (вони не тільки передають, але й формують пам’ять, бо створюють середовище, в якому розгортається досвід взаємодії з їжею).
• Передача пам’яті через розділене знання, тілесні спогади, які формуються під час спільного приготування та споживання їжі.

Останні два пункти напряму пов’язані з поняттями «втіленої пам’яті», «пам’яті-звички», які ввів в науку Пол Коннертон. Звісно, всі ці механізми не існують відокремлено, в кожній родині та в кожній спільноті вони поєднуються, і одне з питань, які я планую розглянути, присвячено тому, як вони працюють в спільноті кримських татар.

Подібні дослідження та висновки допомагають сформулювати низку питань для сфокусованого інтерв’ю, щоб дослідити, які механізми пам’яті про їжу функціонують в спільноті кримських татар на території континентальної України; визначити, чи є гастрономічні практики важливими для збереження власної ідентичності (приналежності) та як вони змінювалися в спільноті під час депортації, повернення в Крим та під час проживання поза Кримом через окупацію.

/ Підготовка до проведення інтерв’ю

Для дослідження я обрала усноісторичний метод. Певна складність полягає в тому, що зазвичай його використовують, щоб отримати свідчення про події, які відбулися на великій часовій дистанції. Мені ж треба було дослідити не самі події (тим паче окупація Криму досі триває) і навіть не гастрономічні практики як такі, а пов’язані з ними механізми пам’яті. Тож я запропонувала комбінований тип інтерв’ю, перша частина якого включає біографічні питання, аби зрозуміти контекст життя респондента, а друга частина містить сфокусовані питання,  пов’язані з гастрономічними практиками та пам’яттю.

І хоча в межах цього есе я можу представити результати лише 4 таких розмов, а для виокремлення певних закономірностей, згідно з рекомендаціями центрів усної історії, потрібні десятки свідчень, вже є спостереження щодо нараторів, які варто зафіксувати.

• Серед 4 нараторів  - 3 жінок (55 років, 43 роки, 41 рік) та 1 чоловік (34 роки). Всі вони народилися в Узбекистані, але прожили там від 2 до 25 років. Це суттєво вплинуло на їхнє сприйняття «дому». Наприклад, хоча найстарша респондентка називає домом саме Крим («Я ще з молоком матері знала, мій дім – це Крим»), відповідаючи на питання, пов’язані з ностальгією, вона часто повертається саме до Узбекистану, де пройшла її молодість і саме його наділяє ідеалізованими рисами як місце, сповнене запахів та смаків («І які там смачні продукти: наприкінці літа усюди медовий інжир, дині, виноград… Ніде більше таких немає»).
• Взагалі протягом розмов часто зустрічалися випадки, коли те, як говорить людина, було важливішим, ніж те, що вона говорить, бо конвенційні, очікувані відповіді могли бути майже беземоційними в той час, як якісь ніби дрібні уточнення викликали значний емоційний відгук. Так само не менш важливим за відповіді були спроби уникнути їх («Ми не говорили про це, я не пам’ятаю», «Якщо я буду думати про це, у мене почнеться депресія»).
• Серед респондентів представлені двоє жінок, які пов’язані з їжею професійно: одна з них володіє закладом «Кримський дворик» у Львові, інша, її тітка, працює шеф-кухарем мережі закладів Musafir у Києві. Обидні вони вимушено покинули територію Криму після окупації (одна з них через переслідування від ФСБ). Третя респондентка до моменту окупації вже жила на території континентальної України, однак розглядала ідею повернення до Криму. Зараз займається керамікою та є активною учасницею спільноти кримських татар у Києві. Останній респондент працює в сфері дизайну, він виїхав з Криму, щоб закінчити університет в Києві, і не зміг повернутися через окупацію. Ідентифікує себе як кримський татарин, але не знає кримськотатарської мови («Я, здається, японську знаю краще за кримськотатарську») та не бере активної участі в житті діаспори.
• У кожного з респондентів залишилися родичі або друзі в Криму, з якими вони підтримують зв’язок.

Тепер, після цих уточнень, можна перейти безпосередньо до аналізу розмов.

/ Механізми передачі знань про їжу: втілена пам’ять в спільноті кримських татар

“ 

- розповідає одна з респонденток, і згодом це підтверджують майже всі інші. Вміння готувати кримськотатарські страви жінками сприймається як базова навичка, настільки очевидна, що вони навіть губляться, коли я намагаюся дізнатися, коли саме і як вони навчилися робити ту або іншу страву.

В першу чергу, це пам’ять-звичка, сформована під час сеансів спільного готування (дітей, переважно дівчат, але й хлопців також, з раннього віку долучали до цього процесу):

«…Ніяких кулінарних книжок, звісно, у нас в домі не було. Але нас ще зовсім маленьких завжди саджали поряд, коли мама чи бабуся щось готували. Давали нам маленькі косинки, скалки, платки, маленький шматочок тіста, і ми щось ліпили. Може, й не дуже вдало, але робили. Я навіть не можу уявити собі, що я не вміла готувати, не навчилася цьому…». 

Особливу увагу приділяли приготуванні страви татар аш (настільки маленькі пельмені, що їх 9 має поміститися в одну столову ложку): «…Готували я вчилася під час родинних посиденьок. Бабця вчила мене, іноді по рукам била. Чого це ти так розтягуєш?»; «Бабця казала: не роби так, не можна так, по пальцях дам. Не так ліпиться той пельмень, ще менше треба».

Відтак до настання підліткового віку дівчата вже впевнено готували різні страви:

«Нас обов’язково долучали, щоб ми допомагали… Всі мали робити щось корисне для сім’ї. Вперше я приготувала страву самостійно – це був суп по типу шурпи – коли мама захворіла, мені було 8. І після того, як я з початку до кінця приготувала суп, далі вже могла робити на кухні все, що завгодно».

«Перша страва, яку я приготувала сама – це татар аш. Мені було 12 або 13. Це було весілля моєї тьоті».

Якщо декілька родин збиралися, щоб приготувати на свята страви разом, жінки також «піддивлялися», «приглядалися» одна до одної, щоб запам’ятати та потім відтворити ті чи інші рішення.

Також важливим носієм знань вважалися і вважаються спеціально навчені жінки, яких запрошували готувати ритуальні страви: «Були окремі жіночки, які готували ритуальні страви на похорон. В першу чергу ельву з соняшникової олії, борошна та цукру. Навіть вже у Львові є така жіночка, яку запрошують на поховання. Пані Зарема, що дівчинкою це вивчала у своєї матусі та бабусі».

Кулінарні книжки та записані рецепти згадуються респондентами як виняток, а не поширена практика, тому що в них не було потреби: «Записували в зошит або на якихось папірцях тільки складні рецепти страв, що готувалися на свята, раз на рік. Наприклад, унікальний рецепт бабиного Наполеону. А всі традиційні кримськотатарські страви є такою частиною життя,  що якби я й захотіла, досить важко забути, як їх робити».

Також одна з респонденток розповіла цікаву деталь про те, як кухонне приладдя та меблі формують або проявляють пам’ять: йшлося про приготування чібереків за спеціальним низьким столиком кона, який залишився їй в спадок від прабабусі.

/ Їжа як ритуал, ритуал як мнемонічна практика

Дослідниця культури кримських татар Оксана Соболєва зазначає, що їжа може бути «комунікативним кодом», «виконувати символічну функцію», а найбільш повно ця функція передавання специфічної інформації через страви та кулінарні традиції виявляється під час народних свят.

Однак опитані мною респонденти дуже по-різному розповіли про роль ритуалів, пов’язаних з їжею в своєму житті. Для когось вони надзвичайно важливі, для когось вони залишилися спогадами з дитинства, і не більше.

На різні стратегії життя кожної окремої родини вплинули і депортація, і антирелігійна політика СРСР, і економічні чинники (майже всі респонденти зазначити, що після повернення до Криму у них не було грошей для святкування)

Серед головних свят року респонденти найчастіше називали Курбан Байрам. Також часто згадували про Новий рік як світське свято.

«Радянська влада забороняла нам відкрито відзначати наші свята, робити хлопчикам обрізання, постувати. Але всі це робили: вдома, між собою, за ширмами. Головне свято – це, звісно, Курбан Байрам. Напередодні кожна родина мала зарізати ягня і роздати бідним. На свята зазвичай готувати чібереки, і також частували сусідів. Новий рік ніби й святкували, але не дуже»; «Дуже уважно ставилися до постів. Перед Ураза Байрамом народ постує місяць. Цілий день нічого не можна їсти, тож ввечері готувати дуже поживні страви, щоб можна було витримати на ногах наступний день: робили чібереки, янтикхи, кубете, бурму, пельмені, манти».

«Свято були дуже скромні. Батьки народилися в радянський час були агностиками, хоча їм бабусі-дідусі передавали якісь ритуальні речі, Курбан Байрам. Якимось святам «навчилися» у узбеків. Наприклад, святкувати Наврез навесні. Але яскравих свят не було. Просто посиденьки з родиною, яку супроводжувалися молитвою, спільним приготуванням чібереків або янтикхів та татар аша. Приходили тьоті: одна розкачує тісто, інша закладає янтикх, третя пече. На Новий рік баба або бабуся готували бурму. Це такий рулет з начинкою: може мути м’ясо, цибуля, картопля. Я говорю це зараз, і у мене аж слюнки потекли. А ще був компот з айви: його готували в жовтні, а наприкінці грудня він був в’язкий, як мед».

«Найяскравіший спогад дитинства – це Курбан Байрам, коли ми тільки переїхали в Крим. Мені було років 7. Ми виїхали кудись в дуже красиве місце за село. Там природа була фантастична. Був теплий весняний день. Коні. І ми всі разом готували їжу. Особливо запам’ятала, яка красива була шурпа: вона варилася у величезних казанах по периметру галявини, і в ній були такі крупні шматки овочів, наче квітки. Тоді я подумала, що це буде мій улюблений суп. І ми справді часто його готували».

! 

«Хоча моя мама – українка, а кримець – тільки батько, вона завжди говорила, що ми – кримські татари. Навчала, що як я буду когось зустрічати, в першу чергу маю зробити каву. До кави можна взяти якісь солодощі або цукерки, але в 90-і треба було вигадувати, де це знайти, і частіше до кави подавали арахіс в шоколаді»; «У нас завжди був красивий посуд для кави. Мама ставила турку або кавник на стіл, окремо вершки чи молоко, трохи цукерок, маленькі чашечки. Коли хтось заходив в дім, особливо з кримських татар, відразу виносили каву».

«Коли заходять гості, то не питають, чи ти хочеш каву. Її просто наливають. Ти можеш не пити, це не буде образою, але господарі мають її зробити».

«Кава – це співрозмовник. Кавовий ритуал є для всього. Коли добра новина. Коли поминки. Коли свати йдуть до нареченої і готують солодощі, бакхлаву, кхурабіє, горішки. Все це, щоб посмакувати з кавою». 

«Вдома може не бути хліба, але кава має бути. Якісна, змелена руками. Це не просто напій, це – наша традиція. Коли приходять гості, на стіл відразу ставлять каву. А коли до неї звариш домашнє молоко, а на ньому жирна смачна плівочка… І ось ти додаєш її в каву, це той смак, який неможливо забути».

/ Як пахне дім?

Всі мої співрозмовники народилися на території Узбекистану, але саме Крим ідентифікують як дім, хоча їхні спогади про повернення сповнені болю і подекуди розчарування: через економічні умови, бідність (на межі з голодом) та конфлікти з іншими мешканцями Криму.

«Я народилися в Узбекистані, але ще з молоком матері знала, мій дім – це Крим. Всі це знали і вірили, що ми будемо жити там».

«Пам’ятаю, як тато розповідав про Крим. Хоча він теж там не був. Він розповідав про Крим, як про рай. В нього тільки варто потрапити, і все буде чудово далі».

«Я дитиною так хотіла побувати там, в Криму. Там, де наша русалка».

Чим більшою була часова дистанція, тим більш ідеалізованою ставало уявлення про Крим, як дім, як гостинне місце, повернення в яке може вирішити всі проблеми.

Але попри довгий період адаптації та економічної нестабільності, навіть критично осмислюючи життя в Криму з 90-их років, всі респонденти розповідали, що сумують за Кримом і бажають повернутися.

І навіть якщо людина не артикулює цього чітко, «між рядків» можна відчути гіркоту від втрати: «Я не знаю, як це називається, коли вже не думаєш про це. Але я не думаю, що справді всередині не відчуваю»; «З якими запахами асоціюється Крим? Я не хочу думати про це. У мене буде депресія».

“ 

«Можна підійти просто до Musafir або до іншого кримськотатарського ресторану і відчути це: запахи, які переносять до Криму. До спогадів про те, як на базарі готують найкращий шашлик. Це аромат м'яса на грилі, а ще тандирної самси».

«Крим пахне чібереками. Крим  – це дім. Дім, де смажать чібереки і чекають на тебе».

/ Їжа як привід та спосіб комунікації

Приготування страв кримськотатарської кухні допомагає не тільки зберігати зв'язок зі своєю культурою  (хоча варто зазначити, що гастрономічна культура кримських татар не є герметичною, за час депортації деякі узбецькі страви її органічною частиною, а зараз респонденти розповідають про українські, корейські та інші страви у своєму раціоні в залежності від громад, в яких проживала їхня родина), але й популяризувати її.

! 

«Коли через переслідування я переїхала з Криму, стало питання, що робити далі. У мене сумніву не було, що це буде якось пов’язано з їжею. Я хотіла просто розповідати про Крим, якщо чесно. Це було дуже інтуїтивно. А потім “Кримський дворик” (заклад, який відкрила нараторка в Ірпені) став центром, коли приходили за роботою, за підтримкою, за консультаціями переселенці з Донбасу і з Криму.  Мапа Криму, яка була на фасад, притягувала всіх, хто пам’ятав Крим, ностальгував по Криму».

«Коли була можливість, для всіх нових людей я готувала. На столі мала бути хоча б щось, хоча б одна страва, пов’язана з Кримом».

«Коли ми переїхали після окупації Криму, треба було якось жити. Спочатку роботи не було. Але одного разу на свято, яке влаштовувала моя племінниця Леране, я приготувала кримськотатарську бакхлаву. Людям сподобалося, почалися замовлення. Потім, коли я побачила оголошення про вакансію, прийшла в Musafir займатися тістом. Але згодом, коли відкривали вже третій заклад, мені запропонували стати шеф-кухарем».

Серед страв, які кримські татари найчастіше готують, щоб представити свою культуру: чібереки, янтикхи, кобєте, плов (в узбецькому стилі, так як його легше готувати для великої кількості людей).

Висновки

В роботі наведені різноманітні теорії щодо того, як сприйняття їжі, пов’язані з нею ритуали та гастрономічні практики, співвідносяться з пам’яттю, зокрема з такими видами пам’яті як «культурна пам’ять», «пам’ять-звичка», «втілена пам’ять».

На основі усноісторичних свідчень проаналізовано, яким саме чином механізми пам’яті, пов’язані з гастрономічними практиками, працюють в родинах кримських татар, які ритуали є для них важливими, як вони допомагають зберігати ідентичність (приналежність) в умовах проживання поза Кримом.

Так виявлено, що головним механізмом передачі знань про те, що і як потрібно готувати та споживати, є спільне приготування їжі зі старшим поколінням, до якого дітей залучають з малого віку. Набагато рідше пам’ять про їжу передається через кулінарні книжки (в них зберігають ті рецепти, які не є частиною звичного побуту) та спеціальне кухонне приладдя.

Надзвичайно важливими є ритуали, пов’язані з кавою: існують різні ритуали для різних ситуацій у життя, також кава є неодмінним атрибутом гостинності і елементом, який супроводжує спілкування кримських татар між собою.

Кримськотатарська кухня не є герметичною: спільнота швидко вбирає та адаптує під свої потреби страви, які готують в новому середовищі (так, наприклад, для масових подій кримські татари готують плов в узбецькому стилі).

Також помічено, що для формування ідеалізованого образу дому та ностальгії за ним, а відтак і сильної емоційної реакції на запахи, потрібна часова дистанція: чи вона більша, тим сильніші спогади про різні факти замінюються майже фантазійним уявленням про певне місце (так зараз в однієї з респонденток ідеалізований образ дому пов’язаний саме з Узбекистаном, в той час, як з Кримом пов’язані спогади про складні побутові умови та труднощі адаптації). Ностальгію по Криму пробуджують запахи, які респонденти не можуть описати точно, радше користуються загальними фразами («Musafir пахне домом», «Відчуваєте, це запах Криму?»). Деякі респонденти вказали на те, що втратили гостроту відчуття запахів та смаків після вимушеного переїзду з Криму.

Джерела:
1. Assmann, A. (2015). Theories of Cultural Memory and the Concept of ‘Afterlife’. In: Tamm, M. (eds) Afterlife of Events. Palgrave Macmillan Memory Studies. Palgrave Macmillan, London. https://doi.org/10.1057/9781137470188_5
2. Charles, Spence. “What Role Does Memory Play in Our Enjoyment of Meals?” Food in Memory and Imagination. Space, Place and, Taste, Bloomsbury Academic, London, 2022.
3. Parasecoli, Fabio. “ Brittle Memories: Sharing Culinary Expertise in an Italian Family.” Food in Memory and Imagination. Space, Place and, Taste, Bloomsbury Academic, London, 2022.
4. Sayadabdi, Amir. “Food, Rituals, and the Selective Remembrance of (an Idealized) Home in Diaspora: Iranians of New Zealand.” Food in Memory and Imagination. Space, Place and, Taste, Bloomsbury Academic, London, 2022.
5. Sutton, David. Remembrance of Repasts. An Anthropology of Food and Memory. Berg Publishers, 2001
6. Коннертон, Пол. Як суспільства пам’ятають. Ніка-Центр, 2004. 
7. Соболєва Олена, Кримськотатарська кухня, Їжак, 2019

Ілюстрації Олени Старанчук
Фото Мирослави Павлик