Слово «війна» ми зазвичай найменше пов’язуємо з їжею, однак в асоціативному ряду з «голодом» війна неодмінно стоятиме поряд. Для ворожих армій харчові продукти можуть бути такою самою сильною зброєю, як набої, бомби та вибухівка. Контроль над продовольством, сільськогосподарськими регіонами нерідко вирішує результати конфлікту, а голод є частиною агресивної стратегії учасників бойових дій. Економічні наслідки війни у вигляді голодування, недоїдання, дефіциту продовольства можуть упродовж багатьох років впливати на повсякденне життя країни, незалежно від того, була вона серед переможців чи переможених. 

Про перебіг бойових дій, військові операції, товаропостачання і евакуацію написано вже не одну монографію, однак дотепер майже не висвітлено, що їли і про які страви мріяли діти й дорослі у роки війни. Також ми мало знаємо про випробування, які лягли в той час на плечі жінок, одружених і самотніх. Чоловіки захищали країну на фронті, жінки тимчасом докладали титанічних щоденних зусиль, щоб прогодувати себе та свої родини. І мова йде не лише про щоденні побутові клопоти, як-от приготування їжі, миття посуду, а про найголовніше – пошуки продуктів, палива і води. Тобто найнеобхіднішого, щоб забезпечити життя родини.

Пропоную поглянути на історію війни крізь призму культури харчування, на прикладі життя киян під час Другої світової. Вже багато років я досліджую події та явища воєнного лихоліття у Києві, зокрема записала близько півсотні інтерв’ю зі свідками1. Нині опубліковано чимало автобіографічних творів і документальних спогадів, доступні різноманітні архівні документи на цю тему2. І від першого ознайомлення із цими матеріалами стає очевидним, що в умовах екстремального насильства і дефіциту ресурсів неможливо вести мову про якусь культуру харчування або споживання їжі. Більшість свідків, які залишили свої спогади, говорять про певну культуру, якщо можна так сказати, виживання в Києві. Другий важливий момент полягає у тому, що ключовою особою цього виживання найчастіше ставала жінка: мама, дружина, сестра, бабуся. Саме жінка була відповідальною за харчування родини, чи не щодня вчиняючи справжні подвиги, долаючи фізичні та психологічні випробування.

 

«Наша мамочка весь тягар цього світу взяла на себе»

Більшість свідків, спогади яких я досліджувала, під час війни були дітьми або дуже молодими людьми, тож про них піклувалися старші члени родини. Коли батька мобілізували до війська, вся відповідальність за дітей і сім’ю лягала на плечі дружини. Втім, це було цілком логічно, адже у традиційному патріархальному суспільстві, як-от у Радянському Союзі, домашнє господарство, приготування їжі, догляд за дітьми завжди належали суто до жіночої сфери. Гучні акції радянської влади у попередні десятиріччя під гаслом «Долой кухонное рабство» не змінили поведінкових шаблонів та уявлень про чоловічу і жіночу  домашню роботу. Однак під час війни турбота про родину ставала питанням життя і смерті. Олександра Дворніченко так розповідала про свою маму:

 

Наша мамочка все тяжести мира взяла на себя. Однажды она подвернула ногу, когда ходила по селам выменивала продукты, и пришла на неделю позже. Дома застала такую ужасную картину. Я и Милочка лежали в кровати и были уже опухшие, Лидочка нас поила только горячей водой. Наша прабабушка Таня была еще с нами и тоже пила горячий чай, как мы. Но мы выжили, а она умерла от голода»3. 

 

Діти помічали і запам’ятовували буденні моменти життя, яким дорослі зазвичай дорослі не надають ваги і не вважають за потрібне згадувати. Тому спогадів самих жінок, про те, як вони готували і добували їжу під час війни, зберіглося дуже мало. Власне, їх особливо не запитували про таке «негероїчне» життя. В оптиці війни в той час були відважні льотчиці, медсестри й підпільниці.  У цьому сенсі є унікальним листування батьків Дмитра Малакова за 1943–1945 роки, яке він опублікував у книжці «Кияни, війна, німці»4. Коли батька призвали на фронт у 1941 році, Дмитрові ще не виповнилося чотири роки, старшому брату Георгію було 13, вони разом із мамою пережили окупацію. Євгенія Костянтинівна «вилила наболілу душу» своєму чоловікові, докладно описавши «прозу» повсякденного життя, те, як їй довелося «боротися за існування» в окупованому Києві, та й після повернення радянської влади також.

 

«Сушили сухарі»

Найпершим правилом виживання є створення припасів. Вислів «сушити сухарі» свідки вживають у прямому значенні, без іронії. Віктор Сосов, якому в 1941 році виповнилося вісім років, його сестричці – три, а брату – 11, розповідав, що після мобілізації батька мама пішла працювати до шпиталю, прала вдома білизну, перев’язочні матеріали, простирадла для солдат.

 

«За це приносила пайок, пакунки з хлібом, і сушили сухарі»5. 

 

Крім того, мама ще встигла заготовити на зиму варення. Цих припасів надовго не вистачило, однак якийсь час родина, як каже Сосов, перекантувалася. 

Радянська влада, відступаючи з Києва, нищила залишки продовольства, німецька – видавала 400 г чорного хліба на тиждень на одну особу. Кияни, які вижили в місті після жахливої голодної зими 1941–1942 років, перекопали під городи всі парки і сквери, навіть футбольне поле стадіону «Старт». Саджали зокрема картопляні лушпайки. 

Ці городи якийсь час залишалися і при радянській владі. Євгенія Малакова з гордістю писала чоловікові про 200 власноруч вирощених помідорів, про те, що засмутилася, коли навесні в 1945 року заборонили садити город біля будинку.

 

«Я звикла, що влітку у мене свої помідори, кріп, редиска, бо на базарі це завжди дорого»6. 

 

Проте обидві влади підтримували заготівлю овочів, намагаючись у такий спосіб компенсувати нестачу хліба. Серед співробітників державних установ найчастіше розподіляли картоплю, цибулю і капусту. Дмитро Малаков запам’ятав, як мама шаткувала отримані 20 кг капусти на столі, а він, семирічний хлопчик, розсував своїм іграшковим «автомобільчиком» ці купи капусти на «вуличні квартали»7

 

Проста їжа 

Основною стравою під час війни для більшості жителів була рідка юшка з якоїсь крупи, без моркви, картоплі й  цибулі, як-от кандьор – пшоняний суп.

 

«Частіше за все варимо вранці пшоняний суп, а ввечері – картоплю або навпаки. За всі ці роки ми жили абсолютно без жирів», 

 

– писала в 1944 році Євгенія Малакова8. Для Галини Костенко навіть таке меню було розкішшю:

 

«Мама варила з однієї квасолі суп – і це було нам на цілий день. Ми з сестричкою не знали, що таке яйце, що таке хліб»9. 

 

Очевидці згадують ще про горох і затірку, тобто юшку з борошна і води. 

Крупи можна було купити або виміняти лише на базарі. Централізованої торгівлі під час війни в Києві не вдалося організувати жодній владі. Продавали крупи склянками.

 

«Де їх тільки виробляли, ті мініатюрні базарні склянки», 

 

– дивується Дмитро Малаков.

Часто у спогадах ідеться про «страви» з картопляного лушпиння. Його варили і смажили, робили «котлети», додавали в кандьор. У спогадах про дитячий будинок Юрій Фукс розповідав, що нарізані кружальця мерзлої картоплі «смажили», прикладаючи до металевої грубки-буржуйки10.

Із жирів доступною була соняшникова олія. Великий попит мало сало. Кияни згадували, що сало коштувало дуже дорого, тож купували його рідко. Хоча це було вигідно, адже сало – дуже енергетичний продукт, яким можна швидко втамувати голод, заправити пісний суп або кашу тощо. Вершкове масло було просто недосяжною розкішшю. Про м’ясо взагалі ніхто не згадував. Святковим меню у ті часи були борщ, вінегрет і картопля з оселедцем.

Під час війни мільйони українців як військовополонені або цивільні робітники були вивезені на роботу до нацистської Німеччини та окупованих нею країн. Вони мали можливість ознайомитися, так би мовити, із «іноземною» кухнею. Про табірну баланду з брукви та ерзац-каву написано вже багато. А от п’ятнадцятирічна киянка Валерія Вітвіцька потрапила на роботу до приватного готелю в баварському місті Бад-Нойштадт. Щоденне меню для господарів і робітників було таким:

 

«На обід пів тарілочки рідкого протертого супу, на друге картопля у “мундирах” і трошечки овочів, іноді зовсім маленький шматочок м’яса, а найчастіше картопля, полита соусом із кісток, які тиждень варяться у духовці. Соус більш схожий на столярний клей. Спочатку дуже важко було звикнути до німецької кухні, незважаючи на те, що завжди хотілося їсти. Їх “гемюзе” – овочі: капуста відварена і прокручена через м’ясорубку, куди добавлено трохи борошна, солі і, для запаху, крапля олії, бруква, порізана соломкою, тушкована і теж заправлена борошном»11. 

 

Дмитро Малаков згадує про американські пайки, які іноді пересилав до Києва тато, який в останні роки війни служив при Наркоматі оборони в Москві:

 

«Часом батькові видавали офіцерський пайок – американський раціон № 4. Коробка містила банки м’ясних та рибних консервів, каву, какао, джеми у плескатих баночках, протимоскітні картонні сірники, таблетки для знезараження води тощо. То була підтримка, але нам завжди, щоб наїстися, потрібен був хліб досхочу»12. 

 

 

Хліб наш насущний...

Найчастіше у своїх спогадах очевидці розповідають про хліб, який від липня 1941 року до кінця 1947 року можна було купити за державними цінами лише нормовано, по картках, вистоявши величезні черги. На базарі одна буханка житнього хліба коштувала до 100 рублів, або третину середньої зарплати. Білий хліб з’явився у достатній кількості в київських крамницях лише наприкінці 1950-х років. Всі очевидці згадують німецький «золотий» хліб, який випікали із просяного борошна з домішками каштанів, а зверху посипали просяним лушпинням, яке блищало (звідси й назва). Такий хліб був гіркий на смак, розсипався, коли його розрізали, і навіть дуже голодному важко було його їсти. Тому для багатьох повернення радянської влади асоціювалося передусім із появою «нормального» хліба. 

Окрема сторінка воєнного побуту – це черги: мовчазне виснажливе стояння або ж навпаки тривожне очікування у суперечках і тисняві, адже не всім могло вистачити товару. Свій час та сили у чергах витрачали жінки й діти, і цьому аспекту воєнного і повоєнного життя наразі науковці не приділили належної уваги13.

Про «культуру споживання» хліба, точніше, про різноманітні виверти, як пайку розтягнути найдовше і дочекатися наступної, розповідають багато свідків. Ось як докладно описала це Олександра Синяєва із Луганська:

 

«Хлеб нам давали раз в 4 дня из расчета 1 кг на двоих. Мы его измеряли ниткой, сгибали ее пополам. Разрезали хлеба на 2 половины. В столовой к столу прикреплена хлеборезка, на которой имелся регулятор толщины скибки. Разрезаем каждая свою пайку на 4 скибки “товстих” на обед, 4 скибки “тонесеньких” на завтра, 4 скибки “тонісісеньких” на ужин. Укладываем их в шкафчик. А потом начинаем всяческие отступления: допустим сегодня можно съесть завтрашнюю “тоненьку”, немного погодя – “тонісіньку”... и т. д.»14.  

 

Як і в інших випадках, тут можна простежити ще один невидимий фронт роботи жінки: раціональний розподіл продуктів, щоб їх вистачило надовго. Зібравши всі сили й витримку, щоб не з’їсти самій і не дати з’їсти голодним дітям запаси, а розтягнути їх на довший час, рятуючи від голодної смерті. Це все потребувало від жінки і неабиякої винахідливості, адже з невеликої кількості продуктів, часто поганої якості, вона мала приготувати щось їстівне.

 

«На ранок буде суп, а що на обід і вечерю, ще не знаю» 

Щоб родина щодня мала кандьор і картоплю, потрібно було докладати неймовірних зусиль, діяти вигадливо та раціонально, щоб заробити гроші на їжу або зекономити. Навіть якщо ти мав роботу і зарплату, під час війни цих коштів все одно не вистачало навіть на напівголодне існування. Деякі працівники за свою роботу отримували лише картки на хліб або тарілки супу. Наприклад, Юрій Худяков, колишній військовополонений, який працював в окупованому Києві в житловому управлінні, так описав своє тодішнє становище:

 

«Через виснаження я міг заробити кресленнями не більше ніж 200 крб. на місяць. А горох на базарі коштував 20-25 окупаційних карбованців склянка. За хлібними карточками видавали 200 гр. хліба двічі на тиждень. Я направду голодував і був у повному значенні дистрофіком»15.  

 

Ситуація не змінилася і після приходу радянської влади. Євгенія Малакова у березні 1944 року писала:

 

«Сьогодні в получку я отримала 3 рублі – великі відрахування: харчування, займи тощо. Дуже засмутилася. Так працювати, і в результаті одержати 3 рублі»16.  

 

А їй потрібно було щонайменше 60–70 рублів щодня, щоб прогодувати себе і двох синів. Однак вона не могла допустити, щоб сім’я голодувала. Тому доводилося «щось вигадувати, принижуватися», щоб заробити копійку. Міняла у селян одяг на продукти, продавала на барахолці старі речі, книжки, шила одяг, лагодила взуття, навіть сама відремонтувала плиту. І це все треба було робити у вихідні або після основної роботи! З її листа за 11 січня 1945 року дізнаємось про те,  яких зусиль треба було докласти, щоб прогодувати родину лише один день:

 

«З роботи пішла о 1 годині, знову пішла на Поділ, на товкучку. Чотири години простояла і лише перед  кінцем продала. Уявляєш мій стан, коли вдома нічого немає, і синочки чекають на мене, що я їм принесу поїсти. Та все ж виручила 160 крб., на сто купила 300 гр. сала, на решту – крупів та картоплі. Прийшла така стомлена, що лягла просто в ліжко і варити вже не мала сил. Хлопчики  з’їли цілу хлібину і по шматочку сала, а я випила склянку кип’ятку в ліжку...»17.  

 

Про екстремальні умови життя під час війни свідчать слова, якими свідки описують тодішню ситуацію. Вони не кажуть «пішов», «купив», «вибрав», «приготував», і тим більше «куховарив». Щоб приготувати звичайний обід, треба було діставати продукти харчування, крутитись, мотатись, а якщо це мала бути якась особлива подія (наприклад день народження), то треба було «налягти і щось спорудити». Кияни у спогадах про війну також дуже рідко вживають слово «ходити» або «прогулятися». Щоб вирішити якусь проблему, треба було обов’язково побігти, не принести, а притягти або доперти. Приміром, Галина Костенко під час інтерв’ю зронила таку фразу:

 

«Наша мама, бідна, як та коняка...».  

 

Жінки у той час зазнавали неймовірного емоційного і фізичного напруження, однак не мали права проявляти слабкість або схибити. Вони щодня мали величезний моральний тягар відповідальності – за дітей, за немічних батьків. Невидимі травми минулого далися взнаки і наступним поколінням жінок, що виростали з настановою «ти мусиш».

 

 

Під пильним оком Батьківщини 

Часом на обмін ішли не лише речі з дому. В окупованому Києві була й така практика поміж жінок, як використання тіла для виживання. Про наслідки такої поведінки обурено писала у 1945 році Євгенія Малакова:

 

«А скільки до нас в дитбудинок приносять маленьких крихіток, бо повертається чоловік, і треба сховати “сліди”»18.  

 

Обидві тоталітарні держави з осудом ставилися до таких жінок. Представники нацистської поліції безпеки в Києві у 1942 року висловлювали занепокоєння, що такі жінки можуть поширювати венеричні захворювання:

 

«Цілком природно, що жінка, яка втратила під час війни свою підтримку, свого чоловіка, шукає іншого покровителя – сильного, забезпеченого чоловіка. Таким є німецький солдат або український поліцейський. Вона вступає з ним в любовні стосунки. Їй допомагають продуктами, або грошима. І тут може початися розбещене життя. За таких обставин, звичайно, всі двері відкриті для поширення венеричних захворювань»19.  

 

Із погляду радянської влади жінка, яка вступала в сексуальні стосунки з ворогом, зраджувала не лише своєму чоловікові (якщо в неї такий був), вона зневажала свою націю. Її оголошували зрадницею, хтивою і розбещеною, попри те, що вона була полишена сам на сам із голодом, бідністю і не мала жодного захисту. Її тіло належало не лише їй, а й державі, а тому її поведінку могли регламентувати, висміювати, а саму жінку карати.  Втім, у багатьох країнах сексуальну поведінку жінок так чи так пов’язували з поняттям національної честі, а жіноче тіло до певної міри символізувало тіло нації, що мало залишатися чистим за всяку ціну20

Підозріле ставлення з боку радянської влади було до всіх жителів, які опинилися під нацистською окупацією. В окупованого населення був лише один шлях – «померти героїчно», тому спроба вижити ставала «обтяжливою» обставиною, стигмою у біографії21. Про певні елементи спокутування провини за життя при німцях, виправдання за те, що вижила і врятувала своїх дітей, ідеться і в листах Євгенії Малакової:

 

«Днями в нас в дитбудинку був московський кореспондент, фотографував мене, коли читала лист дитині від батька з фронту. В якій газеті буде вміщено, не знаю. Докладно розпитував у завідувачки про мою поведінку (о, прокляття!), але ж як, Василечку, приємно, коли совість чиста і знаєш, що ніхто нічого поганого про тебе не скаже»22.  

 

У контексті вибудовування стратегії самовиправдання жінок, що жили в умовах  нацистської окупації, можна прослідкувати лінію поведінки, яку обрала Євгенія Костянтинівна. По-перше, вона зберігала вірність своєму чоловікові: не продавала його одяг, не дозволяла собі веселитися, танцювати, не носила яскравий одяг (як-от червону сукню, бо воно було занадто викличною для її настрою). Водночас, вона намагалася дбати про свій вигляд (ніхто не вірив, що 16-річний Георгій – її син). 

По-друге, вона старалася підтримувати звичний побутовий рівень життя і комфорту:

 

«Я прагнула нізащо не опускатися, хоча в мене нічого не було, але завжди мала пристойний вигляд. У помешканні завжди було чисто, незважаючи на голод, паркет був начищений, і ми спали в чистих ліжках...»23.  

 

По-третє, Євгенія Малакова щосили підтримувала емоційну атмосферу в родині, зберігала сімейні традиції, займалася освітою дітей, за будь-яких обставин організовувала свята.

 

«Все це я робила для дітей, щоб вони пам’ятали дитинство та святвечір»24.  

 

Однак хвилини слабкості, про які вона щиро написала чоловікові, їй не пробачили.

 

«Бували такі моменти, що організм просто вимагав, і Віра Іванівна інколи приносила на службу і ми вдвох з нею випивали».  

 

Про подальші наслідки цього безневинного маминого зізнання Дмитро Малаков додав:

 

«З приводу  цього листа і горілки батько написав величезне обурливе послання, а мама мусила відписувати, що вона, Боже збав, не стала алкоголічкою!»25.  

 

Багато травм і секретів приховували сотні українських жінок, чиї біографії вибивалися з неписаного канону: героїчна жінка на війні мала бути готова щомиті загинути, не думаючи про дітей або кволих батьків. Нікого не цікавили психологічні страждання жінок, які перебували під окупацією, їхні щоденні турботи і хвилювання у багатьох викликали гидливу посмішку: «Ти ж не бачила війни». Мовчазну підтримку можна прочитати  хіба що в очах таких самих жінок. Чоловіки, повертаючись додому з війни, очікували (за словами радянських пропагандистів) побачити бідний, але охайний дім, змарнілу, але вірну дружину, уже підрослих дітей. Так, ніби поки тривала війна, життя родини в окупації було на паузі.

Підсумовуючи дослідження життя жінок під час нацистської окупації, Олена Стяжкіна зазначає, що жіночий досвід окупації був вписаний у попередній досвід інших катастроф, зокрема виживання під час Голодомору26. Кияни постійно проводили паралелі у своїх спогадах із Великим голодом, згадували, що рецепти страв, вміння ощадливо використовувати продуктів  стали у пригоді й за німців.

Говорячи про їжу під час війни, потрібно згадати і про те, як люди змогли вижити у післявоєнні голодні роки, про проблему «радянського дефіциту». Можливо, ці знання допоможуть нам зрозуміти особливості сучасних вподобань українців у виборі продуктів, нашу культуру харчування та стратегії поведінки під час кризи. Дадуть відповідь на запитання, чому в наших родинах так важливо завжди мати вдома хліб, кілька кілограмів цукру про запас, а в морозильній камері – шматок сала; чому українців за кордоном завжди безпомилково можна впізнати за двома рядками картоплі у садку.

 


 

Примітки:
1. «...То була неволя». Спогади та листи остарбайтерів / НАН України. Інститут історії України, упор. Т. Пастушенко, М. Шевченко. Київ, 2006. 542 с; «Прошу вас мене не забувати»: усні історії українських остарбайтерів / упор. Г. Грінченко, І. Ястреб, Т. Пастушенко. Харків, 2009. 205 с; Пастушенко Т. Остарбайтери з Київщини: вербування, примусова праця, репатріація (1942–1953). Київ, 2009. 282 с.; Пастушенко Т. «В’їзд репатріантів до Києва заборонено...»: повоєнне життя колишніх остарбайтерів та військовополонених в Україні. Київ, 2011. 164 с. 
2. Київ: війна, влада, суспільство. 1939–1945 рр.: За документами радянських спецслужб та нацистської окупаційної адміністрації / авт. та упоряд.: Т. В. Вронська, Т. В. Заболотна, А. В. Кентій, С. А. Кокін, О. Є. Лисенко, Т. В. Пастушенко. Київ, 2014. 864 с. 
3. «...То була неволя». Спогади та листи остарбайтерів. С. 121.
4. Малаков Д. В. Кияни. Війна. Німці. Київ, 2008. 384 с.
5. Діти війни. Спогади очевидців з України та Німеччини. Київ, 2018. С. 281.
6. Малаков Д. Кияни. Війна. Німці. С. 298.
7. Там само. С. 278.
8. Там само. С. 186.
9. Інтерв’ю з Галиною Іванівною Костенко. 17 червня 2020 р., м. Київ. Інтерв’юер Т. Пастушенко.
10. Діти війни. Спогади очевидців з України та Німеччини. С. 326.
11. «...То була неволя». Спогади та листи остарбайтерів. С. 177–176.
12. Малаков Д. Кияни. Війна. Німці. С. 299.
13. Seasoned Socialism: Gender & Food in Late Soviet Everyday Life / ed. Anastasia Lakhtikova, Angela Brintlinger, and Irina Glushchenko. Bloomington: Indiana University Press, 2019. xix, 373 pp.
14. «...То була неволя». Спогади та листи остарбайтерів. С. 315.
15. Худяков Ф. Ф. Прожитое и пережитое. Киев, 2005. С. 348.
16. Малаков Д. Кияни. Війна. Німці. С. 220.
17. Там само. С. 288.
18. Там само. С. 227.
19. Донесення начальника поліції безпеки та СД у Києві про ситуацію в Київському генеральному окрузі від 1 листопада 1942 рр. Київ очима ворога: дослідження, документи, свідчення /  ред. кол.: В. М. Литвин, В. А. Смолій, І. П. Ковальчук, Л. В. Легасова (кер. проекту), О. Є. Лисенко (наук. ред.) та ін.; авт. та упоряд.: Л. В. Легасова, О. Є. Лисенко, І. К. Патриляк та ін. Київ, 2012. С. 312.
20. Кісь О. Жіночі обличчя війни: ключові теми і підходи у західній феміністській історіографії. Жінки Центральної та Східної Європи у Другій світовій війні: гендерна специфіка досвіду в часи екстремального насильства : зб. наук. праць / Г. Грінченко, К. Кобченко, О. Кісь. Київ, 2015. С. 30. URL: https://ua.boell.org/uk/2018/11/08/zhinki-centralnoyi-ta-shidnoyi-ievropi-u-drugiy-svitoviy-viyni
21. Стяжкіна О. Стигма окупації: радянські жінки у самобаченні 1940-х років. Київ, 2019.
22. Малаков Д. Кияни. Війна. Німці. С. 227.
23. Там само. С. 195.
24. Там само. С. 196.
25. Там само. С. 188.
26. Стяжкіна О. Окуповані жінки: жіноче повсякдення у роки Другої світової війни. Українські жінки у горнилі модернізації / під заг. редакцією Оксани Кісь. Харків, 2017. С. 260.

 


 

Ілюстрації: Анна Сарвіра 

 


 

Партнер проєкту:

Фондом імені Гайнріха Бьолля, Бюро Київ - УкраїнаЗапропонований вашій увазі матеріал є другим з серії публікацій, підготовлених у співпраці з Фондом імені Гайнріха Бьолля, бюро Київ - Україна.