Коли мова заходить про еміграцію, більшість уявляє собі далекі краї — Америку або Бразилію. Та історія української еміграції складна й об’ємна, тому не завжди у дослідників знаходиться час, аби дослідити вузькі питання, наприклад пов’язані з гастрономічною культурою. На нашому сайті ви знайдете матеріал, присвячений ролі їжі у збереженні національної ідентичності українців США. А як щодо інших країн? Пропонуємо відкрити для себе одну зі сторінок української еміграції у Чехії.
Їжа, окрім смаків, різноманіття страв та її присутності у повсякденній та обрядовій культурі, уособлює такі процеси, як гуртування, самоусвідомлення і спільництво.
Досліджувати гастрономічні практики у кризові роки — складне та водночас важливе питання. І якщо питанням харчування, забезпечення продуктами у повоєнні роки в Україні приділено певну увагу, то ми вкрай мало знаємо про те, як харчувалися в еміграції. Який гастрономічний досвід отримували наші співвітчизники, опинившись поза межами країни, у нових соціальних, економічних, політичних та географічних умовах? Найчастіше без коштів, домівок та родин?
У цьому матеріалі ми поговоримо про міжвоєнний період (1918–1939 рр.) та українську політичну еміграцію так званої «другої хвилі» в Чехословацькій Республіці. Ми залучимо до розуміння поняття «харчування як культурного феномену», що відбувалося в умовах кризи, вигнання та відірваності від батьківщини, ще й історико-політичний контекст, який прямо чи опосередковано позначався на споживацькій культурі в цілому і на харчуванні зокрема. Пам’ятаймо, що в еміграційній матеріальній тріаді повсякденності їжа суттєво поступалася одягу та житлу.
Українська еміграційна спільнота в міжвоєнній ЧСР нараховувала приблизно 20–22 тис. осіб. Хочемо наголосити, що це були саме ті особи, котрі свідомо вирушили за кордон після поразки Національно-визвольних змагань 1917–1921 рр. Вони залишили рідну домівку в прямому сенсі у тому, в чому були, і з тим, що мали тоді на руках. Незначній частині вихідців одразу пощастило потрапити до ЧСР, однак більшості спершу довелося пройти табори інтернованих у Польщі та Румунії. Отже, говорити про ситість або ж певні кулінарні вишуканості не доводилося.
Життя українських пражан у міжвоєнній ЧСР можна умовно розбити на декілька періодів, відповідно до яких класифікувалася й еміграційна їжа.
1921–1925 рр. були роками широкого побутування в українському еміграційному осередку концепції «швидкого повернення». Емігранти сподівались, що найближчим часом зможуть повернутись у свої рідні міста чи села. Борис Мартос писав: «…Ми тішили себе тоді надією, що за якісь два роки повернемось на Батьківщину». На ці ж роки припадає й історична відома Ruská pomocná akce (Руська допомогова акція (1921–1928)), під час якої на потреби вихідців з колишніх Російської та Австро-Угорської імперій (50 тис. осіб) урядом молодої Чехословацької Республіки було виділено майже 500 млн крон, з яких на потреби української та білоруської еміграцій разом припадало 99 775 млн крон. Грошові потоки спрямовувалися на спеціальні банківські рахунки, а вже звідтіля розподілялися на конкретні потреби через ті чи інші громадсько-політичні та освітні організації (Український Громадський комітет, Українську Сільськогосподарську академію в Подєбрадах, Український Радикально-демократичний клуб, Комітет допомоги українському та білоруському студентству та інші). Ці гроші рятували емігрантів від голоду чи небезпек життя на вулиці, і у перерахунку на американські долари ці видатки не були мізерними коштами. Так, у 1923–1933 рр. 100 чехословацьких крон дорівнювали 2 доларам 96 центам (100 : 3). Однак витрати на харчування становили тільки одну шосту усіх еміграційних витрат. Решта чехословацької допомоги скеровувалася в першу чергу на різноманітні політично-культурні проекти (так званий перший та другий пріоритети), освіту (третій пріоритет), ліки (четвертий пріоритет), одяг (п’ятий пріоритет).
Містами, де скупчилася найбільша кількість українських шукачів кращої долі, стали Прага та Подєбради. Саме тут за підтримки чехословацьких урядовців було відкрито декілька великих українських їдалень (три у Празі, одна в Подєбрадах): орендовані приміщення з відповідними меблями, закуплений посуд та інший інвентар, «забезпечена» оплата рахунків з витрат на дрова й електроенергію (50% : 50%) та водопостачання з водовідведенням. (Міжвоєнна Чехословаччина ще не знала гасу.)
Керівництво цими їдальнями було передано чехами до рук волинських кооператорів, оскільки серед останніх було чи не найбільше тих, хто свого часу керував громадськими закладами харчування. Утім, незважаючи на цю обставину, в їдальнях харчувалися усі без виключення українські вихідці: сімейні та несімейні, радикали, демократи, соціалісти, монархісти, націоналісти, галичани, подоляни, волиняни, буковинці, слобожанці, кубанці та інші. Мали змогу харчуватися у цих їдальнях й українці з тих чехословацьких міст (переважно Брно й Пшібрама), хто доїжджав залізницею до Праги або Подєбрадів на роботу. Останнім, щоб пообідати або повечеряти, достатньо було мати у кишені всього 3–5 крон.
Відкриття їдалень кооперативного харчування часто було вимушеним кроком, а не наслідком відсутності бажання готувати абощо. По-перше, це було спричинено відсутністю стартового капіталу й сталих фінансів у більшості українських вихідців. По-друге, відсутністю житла як такого: більшість українців мешкали переважно або в непристосованих гуртожитках, або в орендованих кімнатах, квартирах без кухні. По-третє, давався взнаки брак часу: більшість з «пражан» або здобували освіту, отримуючи стипендію, або важко фізично працювали.
Деякі українські вигнанці мали примуси, проте їх обслуговування вимагало коштів, які при мінімальному місячному прожитковому мінімумі в 1000–1200 крон були досить відчутними витратами.
Варто відзначити і те, що у 1921–1925 рр. українські пражани дозволяли собі іноді харчуватися в чеських рестораціях. У 1922 р. українська письменниця, лексикограф, єгиптолог, археолог і театральна акторка Наталена Королів (1888–1966) згадувала: «... Я говорила дуже добре по-чеському, лише з легким чужинецьким акцентом, що трапляється часто з чехами, які народилися на чужині. Він [Василь Королів (Старий).— Прим. автора.] ніяк не міг навчитися. Лише за довгий час навчився добре по-чеському писати, так, що навіть писав до чеських часописів, особливо до дитячих видань. Але говорив завжди так, що я мусила «перекладати» чехам його «чеську» мову. Кочка (кицька, кішка) або чочка (сочевиця) звучало для нього однаково. І не раз я щиро сміялася у ресторації, перекладаючи здивованому офіціантові, що “цей пан замовляє собі сочевицю, а не кішку з квашеним огірком”».
Втім, повернемося до українських еміграційних громадських їдалень. Яким же було їхнє меню? Попри те, що вони знаходились на території Чехії, працювали у них українці, а відтак пропонувалися здебільшого такі відомі українські страви: борщ (із м’ясом та без м’яса), гречана каша, паніровані в сухарях котлети, вареники, голубці, смажена (маринована) річкова риба, варена картопля — пюре, тушковане м’ясо у сметані, пиріжки з різною начинкою тощо. Аналіз святкового меню демонструє важливі для української еміграції свята. Так, у святкові дні (Різдво, Великдень, День народження першого президента ЧСР Томаша Гарріга Масарика, Шевченківські дні), а також у випадках дружніх вечірок, коли запрошувалися колеги по політичній боротьбі й чеські урядовці, готувалися переважно страви чеської (словацької), білоруської, вірменської, грузинської кухонь.
Серед них можна назвати такі: кнедлі, смажені ковбаски, vepřo knedlo zelo — тушкована свинина з капустою, řízek — шніцель, bramborový salát — картопляний салат, деруни, крупеня (грибний суп з перловкою), лобіані (пиріжки-хачапурі з квасолею), суп харчо (часниковий суп), сациві (варена курка в соусі), толма/долма (голубці у виноградному листі), кюфта (маленькі м’ясні добре відбиті кульки).
Цікавий факт: чеську міжвоєнну кухню характеризувала наявність різноманітних соусів (огіркового, томатного, з хрону, цибулі, кропового, часникового)*. Чехи щедро ділилися рецептами їх приготування, тоді як українці залюблювали чехів у свіжі огірки, томати, цибулю, часник й кавуни (останні надходили із Закарпаття), що їх вживали як окремо, так і у доповненні до страв чи просто уприкуску з хлібом.
З напоїв переважали чай, молоко та компот. Мелена кава була напрочуд дорогою, а розчина Nescafe, що з’явилася в ЧСР лише в 1938 р., й поготів була делікатесом, разом зі згущеним молоком та молочним шоколадом.
За нагоди подавалися горілка та пиво. Що стосується останнього, то потрібно відзначити, що українські пражани так і не навчилися у своїй переважній більшості любити пиво. Замінником відомого на той час брендового Starоpramen виступали… народні пісні. «Подєбрадець» інженер-гідротехнік Валентин Сімянцев (1899–1992), у минулому український військовий (учасник Першого зимового походу, лицар Залізного Хреста), згадував: «… Пива за 22 роки мого життя в ЧСР я так і не навчився пити. Та й інші українці його не полюбляли. Пили скоріше тому, що інші п’ють (а без того що там робить?)… Більше у пам’яті на довгі роки лишалися вечори, коли за окремими столами засідали студенти різних народів і співали своїх пісень. Саме оцей спів і кухлі пива при свічках, що блимали та ганяли фантастичні тіні по стінах і склепіннях, мали щось вабляче… ».
Майже усі їдальні періодично друкували в еміграційній та чехословацькій пресі оголошення такого змісту:
«Адміністрація їдальні стремить дати українському громадянству на еміграції (а, зокрема, студентству) справжню українську страву і в умовах найбільш можливого комфорту.
Обіди домашні з двох дань — 5 крон.
Обіди по передплаті з 3 дань — 5 крон.
Вечері — 3.50 крон.
Окремо борщ зі сметаною (хліб додається) — 1.50 крон.
В їдальні завжди можна дістати холодні сніданки й вечері та ріжні перекуси, як-то: українська ковбаса, сало, риба (маринована), салати, пиріжки, чай, каву й інше.
До читання — ріжні газети й журнали. Обіди від 11.30 до 16.00 год.
Їдальня відчинена щодня до 22.00 год.».
Ситуація змінилася з середини 1925 р., коли стало зрозумілим, що «большевізм не сконає». Ruská pomocná akce починає поступово згортатися. А це означало, що українцям довелося вже розраховувати виключно на власні сили та докладати значно більше зусиль для свого фізичного й морального виживання. На порядок денний виступали: пошук роботи та боротьба з такими девіантними явищами, як самогубство й пияцтво. До усього в 1925-му набуває поширення й таке явище, як «поворотництво». Від зневіри, матеріальної скрути та туги за рідними, близькими, власними домівками все більше українців повертались до України. Поворотництво посилюється на початку 1930-х років, зумовлене до усього світовою економічною кризою, що затяглася в ЧСР аж до 1935 р.
Інфляція та остаточне закриття ринку праці для «нечехів» змушують представників української еміграційної спільноти не тільки самотужки шукати засобів «до життя», а куховарити з таких найдоступніших за ціною продуктів, як яйця, курятина, конина, сир (творог), зелень, мед.
В. Королів (Старий) (1879–1941), український громадсько-політичний діяч, письменник-видавець, з 1927 р. брався за будь-яку (кваліфіковану й некваліфіковану) роботу в Празі та її передмістях. У 1929 р. він згадував: «Одного раннього ранку, коли Прага майже ще спала, біг я на далеке передмістя: затримувати робітників, що їхали на працю на роверах, і пропонувати їм патентований держак для бриля при їзді на ровері. Був це маніпісінький щипок, що насаджувався на держало ровера і дуже дотепно тримав скиненого з голови бриля. З кожного проданого вішака я мав дістати пів крони. Протягом дня треба було продати 20, щоб існувати на хлібі, сирі й зелені».
А у 1933-му Софія Русова (1856–1940) — український педагог, прозаїк, літературознавець, громадсько-політичний діяч та одна із піонерок українського фемінізму — писала: «Пішла бабця до крами і купила цілісіньку курку за 17 крон». (Тоді як у 1924 р. Софія з родиною харчувалася не тільки в одній із празьких українських їдалень, але й брала додатково обіди в американській їдальні «Мензі» — їдальні для академічної молоді, де обід з 4 порцій коштував якихось 16 крон).
Найскладнішим був період з 1934-го по 1939 рр. Через тотальне безробіття українська еміграційна громада в своїй переважній більшості змушена була переміститися до Закарпаття.
Зрозуміло, що в провінції, яким виступало відносно ЧСР Закарпаття, незважаючи на політичні та економічні нюанси (попри ту ж інфляцію, через яку почасова оплата в Празі становила 2 крони за годину, а на Закарпатті всього 3 гелери), було дещо легше прохарчуватися. Закарпаття ще за умовами Сен-Жерменського мирного договору (04.06.1920 р.) під назвою Підкарпатська Русь увійшло до складу Чехо-Словаччини. Рожевими фарбами змалювати становище Закарпаття у складі міжвоєнної ЧСР не вийде, однак, на відміну, наприклад, від сталінської Наддніпрянщини, тут починаючи з 1920-х відбувалася справжня вестернізація та модернізація. Чехословацька влада, відмовляючи краю в автономії, відшукувала нові ринкові потреби та цікавилася попитом. У цьому суперечливому процесі на диво органічно поєдналися гуманістичні принципи Т. Масарика із інтересами чеської буржуазії. На Закарпатті «у пріоритеті» того часу перебували лісова, деревообробна та харчова промисловості (особливо виробництво меду, молочних продуктів та вирощування кавунів); пошиття одягу та взуття; рекреаційний відпочинок (санаторії, лікування водами). Так, в Ужгороді, наприклад, й досі збереглися заводські приміщення колишнього міжвоєнного чехословацького взуттєвого «монстра» Томаша Батя (1876–1932), де заробляли собі на кусень хліба чимало колишніх українських пражан.
У 1936 р. донька відомого галицького політика, публіциста й видавця Володимира Кушніра (1881–1933), що співпрацював з Урядом УНР ще з часів Центральної Ради, Галина Кушнір згадувала: «Польдінте [батько з Праги.—Прим. автора.] прислав 500 корон, але за ті гроші ми не можемо купити міду [меду]. Адже якщо хочеш купити міду — гані деньгу! Мід коштує 13 корон, то значить одна літра — 17 корон. Скільки купити? Банок, розуміється, жодних не таскай зі собою і ми маємо ідеальні мармеладові кіблі. [Кіблі — посудина з дужкою для носіння й зберігання води та іншої рідини. Мармелад — вочевидь, якийсь різновид дерева, бо кіблі/цеберки для продуктів харчування робилися переважно з певних порід дерева]. В таких кіблах ми і гриби маринуємо. Між иншим, тепер гриби жодні не ростуть, крім [суражної] маси козарів, [грабових груздів], яких дуже важко сушити, бо мокро на дворі. Ми з мамою плачемо, менше ходимо і починаємо товстішати…».
Тож вивчення їжі дозволяє нам простежувати соціальні та політичні зміни, а тематика харчування лишається актуальною і на даний час. Вона не відпускатиме етнологів, істориків, психологів, соціологів, політологів і військових фахівців, оскільки виступає своєрідною стійкою антистресовою шкалою, показником фізичної опірності людського організму й згуртованості людської спільноти за столом.
Ілюстрації: Ілля Угнівенко
#ІНШИЙСМАКУКРАЇНСЬКА КУХНЯЧЕХІЯЕМІГРАЦІЯ
