«З’їсти опонента»: гастрономічні метафори на політичні теми // Ольга Казакевич

«Ми його зловимо і з'їмо як пиріг», — ці слова президента Уганди Йовері Кагута Мусевені, сказані на адресу його головного політичного конкурента Кіззу Бесідже у 2011 році, процитували майже усі інформаційні агенції. Світ гастрономії безмежний і зрозумілий усім, тому кулінарні метафори активно використовуються в усіх мовах. І особливо це стосується лексикону політиків, громадських діячів і журналістів.

Модерна історія зберегла чимало «крилатих» висловів з політично-гастрономічним підтекстом. Наприклад, відомий вираз «ти не приготуєш омлет, не розбивши яєць» належить морському офіцеру Франсуа де Шаретту, який в роки Французької революції завдав багато шкоди прихильникам республіки у регіоні Вандея. Коли його спіймали й почали розпитувати, скільки життів загубила його діяльність, він вимовив свою знамениту фразу, яка стала синонімом необхідності принести жертву заради великої цілі. Де Шаретт до кінця залишався відданим королівській династії, яка уславилася своїм витонченим смаком і повним нерозумінням життя народу. Незадовго до революції, коли все ще чинній королеві Франції доповіли, що селяни в її країні надто бідні, щоб дозволити собі хліб, Марія-Антуанетта відповіла: «То хай їдять тістечка». Сучасні дослідники вважають, що ця історія становить радше історичний анекдот, проте королеві, яка за кілька років в буквальному сенсі втратила голову, від цього легше не стало. 

Загострення суспільно-політичних протиріч досить часто спричиняє перенесення повсякденних кулінарних практик на образи цілих країн і націй. Саме гастрономічні кліше найчастіше використовуються у творенні образу Іншого в епоху стандартизації та уніфікації національних кулінарних традицій. Саме так на ментальній карті пересічного європейця ХІХ століття з’явилися «жабоїди», «ростбіфи», «ковбасники», «макаронники» тощо. Подібні стереотипи широко використовувалися в пропаганді часів Першої світової війни. Наприклад, в Росії була створена серія патріотичних плакатів та листівок, на яких Російська імперія зображувалась як горщик з кашею,  Францію уособлювала пляшка шампанського «Кліко», Італійське королівство — макарони, Британську імперію — ростбіф, Австро-Угорщину — сосиска, а Німецьку імперію — ковбаса. Цікаво, що стійка асоціація ковбас та сосисок саме з Німеччиною спостерігається і на плакатах інших країн Антанти, учасниць Великої війни. 

У ХХ столітті гастрономічні метафори нерідко використовуються й на позначення національного колориту певних політичних режимів. Прикладом може слугувати Угорська народна республіка, політичний та економічний устрій якої називали «кадаризмом» (від імені її лідера Яноша Кадара)  або ж «гуляш-комунізмом» чи «гуляшним соціалізмом». Специфіка режиму полягала в тому, що керівництво держави вважало за необхідне покращити життя населення і забезпечити кожному належний рівень достатку через впровадження в економічну систему ринкових елементів. Приблизно тоді, коли в Угорщині утверджувався «гуляш-комунізм», радянський лідер Микита Хрущов нібито сказав, що «соціалізм — це там, де більше сала». Риторичним залишилося питання про те, де його все ж таки було більше.

Гастрономічні метафори не зникли й із сучасного політичного лексикону. Ми часто чуємо, що хтось «заварив кашу» чи «мало каші з’їв». Політичне життя будь-якої країни нерідко «кипить» або «вариться» у якомусь горщику чи котлі, «закипає», стає дуже «гарячим», «йде паром», може, навпаки, стати «замороженим», а може й «забродити». Серед сучасних світових лідерів майстром гастрономічної метафори є Борис Джонсон. Під час політичної кризи 2010 року ЗМІ Великої Британії активно обговорювали сентенцію, якою він проілюстрував необхідність створення широкої парламентської коаліції на чолі з партією торі: «Яким би не був тип сосиски Wall’s, яку потрібно приготувати у цьому великому експерименті, головним її інгредієнтом має бути консерватизм. М’ясо в сосисці має бути консервативним». Зауважимо, що Wall’s — це традиційний бренд ковбасних виробів, відомий з 1786 року. Джонсон вжив саме цю добре впізнавану аналогію, аби переконати суспільство у тому, що саме консерватори, які набрали голосів трохи більше за інші партії, мають очолити коаліцію. 

А як в Україні з гастрономічними метафорами на політичні теми? Вітчизняна «політична кухня» також має свої традиції і стійкі стереотипні уявлення, які заглиблені корінням у ХІХ століття. Становлення модерної української нації, яке відбувалося у той час, йшло паралельно з дослідженням та стандартизацією національної гастрономічної традиції. Невипадково виник навіть дещо зневажливий термін «галушковий патріотизм». Ним позначали поверхове «народолюбство» окремих суспільних діячів, які були надмірно зосереджені на прихильності до окремих елементів народної культури, звичаїв та страв народної кухні, наприклад сала або вареників, галушок тощо.

Проте в епоху Валуєвського циркуляру та Емського указу споживання й приготування страв та напоїв народної кухні нерідко набувало політичного значення, ставало свого роду маніфестом національної ідентичності. Цікавим прикладом цього є святкове меню, складене Дмитром Мордовцем у 1882 році  з нагоди відзначення пам’яті Тараса Шевченка у Санкт-Петербурзі. До меню увійшли цілком звичні для української народної кухні страви (борщ, сало, каша, горілка), однак формулювання їхніх назв стало віддзеркаленням тогочасних суспільно-політичних питань, які вбачалися актуальними українським інтелектуалам.

Меню 1882 «Двадцять перші Тарасові роковини»

Як бачимо, назви деяких страв та напоїв тут обігрують ситуацію, яка склалася навколо української мови та культури. У першій частині меню гостям пропонувалися «дозволена цензурою» таранка, «сухі чабаки [лящі. — Прим. авт.] “хлопомани” замість “средостєнія”, та ще дещо з загальноприйнятим правописом». Нагадаємо, що на той час діяли суттєві обмеження щодо публікації українськомовних видань, причому стосувалися вони не лише змісту, але й правопису творів, який мав відповідати загальноросійському. 

Страви козацького обіду, що включали українофільський борщ та «сепаратистську» кашу, «“возз’єднану” осетрину з хріном замість конституції», мали викликати прямі асоціації з наслідками інкорпорації України до Російської імперії та становищем представників української освіченої еліти, які час від часу стикалися зі звинуваченнями у сепаратизмі з боку російських провладних кіл.

У меню згадані як українофіли, так і їхні опоненти, а також є чимало відсилок до актуальних українських літературних творів. Зокрема, до історичної драми Пантелеймона Куліша «Байда, князь Вишневецький» однією з героїнь якої є шинкарка Настя Горова. «Горох при дорозі» є відсилкою до байки-казки Петра Гулака-Артемовського «Солопій та Хівря, або Горох при дорозі». Назви деяких страв пов’язані також із творчістю Тараса Шевченка. Ідеться, зокрема, про вірш «Перебендя» та історико-героїчну поему «Гайдамаки».

Зрештою, деякі пункти меню натякають на певних членів українського товариства у Петербурзі. Так, згаданий батько Микола — це Микола Костомаров, а Софія Марківна — донька його дружини від першого шлюбу.

Зазначимо, що до кулінарних алегорій зверталися й опоненти українського національного руху, у лексиконі яких зустрічається такий продукт, як «дріжджі». Саме їх, на думку Михайла Юзефовича, «підготував» автор слів національного гімну України Павло Чубинський. Один із ініціаторів та ідейних натхненників Емського указу 1876 року вважав, що достатньо було ці «українофільські дріжджі зібрати в одну посудину, щоб приготувати на них необхідний продукт». Ішлося, зокрема, про діяльність утвореного у 1873 році в Києві Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, у якому представники провладних кіл вбачали небезпечний осередок українства.

З часу тих подій пройшло вже півтора століття. Запеклі опоненти й конкуренти продовжують готувати свої «страви» на політичній кухні України. Залишається лише сподіватися на те, що здоров’ю українського народу вони не зашкодять. 

 


 

Ілюстрація: Меню 1882 «Двадцять перші Тарасові роковини». Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського. Ф. І. Спр. 49577. Арк. 51.

 


 

Текст: Ольга Казакевич, докторка історичних наук.