#KorotkoPro | Могорич // Олена Пивоваренко

Сучасним українцям не треба пояснювати, що означає вислів «поставити могорич». І хоча часи змінюються, давній звичай «могоричити» не відмирає. Разом з тим, мало хто знає, звідки походить ця традиція, як вона еволюціонувала, і яке місце займає в українській культурі. Розказуємо про значення та історію могоричу в 10 фактах.

• Обряд могоричу належить до сфери звичаєвого права. Могорич – це обрядова дія остаточного узаконення будь-якої угоди, що надавала їй непорушності.

• Історія могоричу сягає щонайменше давніх слов’ян, у яких він був обов’язковою складовою укладення цивільно-правового договору. Суть могоричу полягала у тому, що сторони договору та свідки його укладання розпивали хмільний напій. Спільне пиття дозволяло краще зафіксувати в пам’яті умови договору, що зазвичай мав усну форму, та встановити більш доброзичливі відносини між сторонами цивільно-правової угоди.

• Саме слово могорич з’явилося в українські мові у ХІІІ–ХІV ст. як арабський семітизм. Первинно воно означало витрати, пригощання на відзначення угод і продажів, зокрема, коней. Сторони, що домовилися, на знак взаємної згоди розпивали горілку (інші напої на той час вже не використовувались) вдома або в шинку. Зрідка це відбувалося безпосередньо на місці укладання угоди, наприклад, на базарі, ярмарку.

• Купівля-продаж різної худоби (кінь, віл, корова, вівця тощо) супроводжувалася обрядовим ритуалом, який включав такі обов’язкові елементи, як рукобиття, молитва та могорич. Останній підтверджував вдале завершення купівлі-продажу. Його розпиття остаточно скріплювало усі умови торгової домовленості. Виставляти могорич міг як покупець, так і продавець худоби, що обговорювалося під час торгу. Якщо могорич не було випито, то договір не набував чинності. Укладання договорів, як правило, відбувалося при свідках – могоричниках, баришниках, яких запрошували по два з кожного боку. Вони також пригощалися і, в разі непорозумінь, виступали суддями між укладачами договору, а в офіційному суді (особливо якщо худоба виявлялась краденою) – законними свідками. Могорич також застосовували і при угодах щодо нерухомого майна.

• Особливого значення могорич набував у періоди нестійкої влади, коли були відсутні законні способи фіксації угод. Відтак, факту розпивання могоричу надавалося правове значення: якщо до спільного випивання сторони мали право змінити умови договору чи відмовитись від його укладення, то після ритуального пиття договір вважався укладеним, і його умови вже не можна було змінити. Не зважаючи на періодичні намагання влади зобов’язати укладати договори письмово, могорич залишався найбільш розповсюдженим і дієвим способом закріплення договорів аж до початку ХХ ст.

• Серед простих людей звичай часто замінював закон. Через це при укладанні мирових угод за участі громади домовленості також скріплювали спільним розпиванням горілки, тобто могоричем. Якщо під час спору громада виявляла винну сторону, то могла покарати її могоричем, який винуватець мав виставити одразу ж. У розпиті брали участь усі присутні, а їх кількість визначала об’єм могоричу. Якщо у винного не було грошей, то брали щось із його майна і продавали для купівлі алкоголю або закладали шинкарю. Таке покарання вважалося досить тяжким.

• Найбільш яскраво роль могоричу відображається у сватанні, заручинах,  синонімічні назви яких містять вказівки на договірний характер цих обрядів: «умова», «змовини», «могорич» тощо. Розпивання могоричу супроводжувало весільний обряд на всіх його стадіях не лише в селянському середовищі, а й серед еліт українського суспільства. У ХVІІ–ХІХ ст. факт розпиття могоричу був найкращою гарантією  закріплення шлюбного договору.

• Могорич був обов’язковим під час толок з будь якого приводу. До того ж, могорич був головною обрядовою дією, котра супроводжувала договір наймання. Відсутність могоричу могла стати причиною, за якою наймит мав право відмовитися виконувати роботу.

 Могорич не тільки скріплював домовленості, а й виступав у якості винагороди, що було типовим для всіх українських територій. Навіть для найнятих за гроші майстра та будівельників господар мусив поставити могорич після того, як «квітка» з’являлася на крокві.

• Могоричем схиляли до себе потрібну людину або певне товариство. «Хто більше горілки ставе, той справу виграє»  – таким принципом керувалися у своїй практиці волосні суди другої половини XIX ст.. Можна сказати, що це була дуже розповсюджена традиція. Після примирення сторін суддям завжди виставляли могорич. Для цього їх запрошували так би мовити на нейтральну територію – шинок, кабак. Вважалось, що якби суддя відмовився від могоричу, то налаштував би всіх проти себе.

 


 

Текст: Олена Пивоваренко - кандидатка історичних наук.

Ілюстрація: Юрій Пікуль, cтаканчики, 2005.