Конфетолюбці та черевобісники: харчова сатира Івана Вишенського // Світлана Богданець

 

Полеміст Іван Вишенський більшу частину свого життя провів серед афонських ченців, дотримуючись суворої аскези. Проте у його сатиричних творах бачимо надзвичайно натуралістичні – чи не найперші в українській літературі – деталізовані описи страв та усього, що належить до сфери харчування включно із процесами травлення. Парадоксально, але засуджуючи у своїх посланнях тілесне життя ченців та священників, Вишенський по суті запровадив його в українській писемності й залишив цікаві свідчення про гастрономічну культури України XVI-XVII ст.

 

Іван Вишенський не перший та не єдиний полеміст, котрий викривав свого  супротивника, сміючись над його харчовими звичками. Феодосій Печерський в ХІ ст. закликав цуратися віри латинян, бо ті буцімто їдять черепах, диких коней, ослів, ведмежатину і бобровину. Про харчові стереотипи розповідає популярна у XVI-XVII ст. легенда, яку у 1895 році віднайшов Іван Франко. В ній йдеться про «песій піст» – тиждень, у котрий вірмени начебто вшановують смерть пса Урція, а тому починають Великий піст на тиждень раніше за православних. 

У 1596 році Берестейська унія поєднала українську православну церкву з католицькою. Прибічники та противники цього об’єднання зчепилися в епічній міжконфесійній полеміці, яка визначила українську літературу на цілу сотню років. Щоб зрозуміти масштаби, уявіть фейсбучні срачі в коментарях, видані окремими книгами. І хоч об’єктом суперечки були розбіжності в релігійних догматах, під гарячу руку незадоволених потрапляли подробиці особистого життя єпископів, зокрема і гастрономічні.

Архімандрит Києво-Печерського монастиря, Захарія Копистенський казав, що до унії: 

” 

«не можна було розпізнати, де частіше був священик, у корчмі, чи в церкві»

 

Поборник унії  Іпатій Потій, глузуючи зі свого опонента Клірика Острозького, писав, буцім той навчився діалектики «у корчмі за горілкою». А про самого Потія анонімний автор говорить, що він, повернувся з Рима до Львова і «купивши на ринку пирогів, служив собі у костьолі літургію»

Іван Вишенський описуючи полоцького єпископа Григорка каже, що той став «у череві ширший, горлом ласолюбніший». Цей автор більше від інших вдавався до харчового викриття опонентів. Єпископи у його текстах – ходячі черева без облич. Черево стоїть у центрі тілесної топографії сатири Вишенського. Це окремий простір ґарґантюанського масштабу: 

” 

«пиво трояковиборне варите і вливаєте у прірву ненаситного черева»

 

 – пише він у «Посланні до єпископів». Черево обростає епітетами: ласолюбне, розкішне, сите, винолюбне, багатопитне. Воно постає як окрема істота.

В іншому місці полеміст говорить про «черевопасних пастирів» – тут черево єпископа відокремлюється, стає його другим «я», котре вимагає піклуватися про себе. Поряд із цим звучить біблійний мотив поклоніння череву, що походить від Послання Павла до филип’ян,  де про ворогів Христа сказано, що «бог їхній – черево» (Вишенський  сам цитує це місце у п’ятому розділі своєї «Книжки»). Коли черево стає Богом, обідній стіл перетворюється на олтар, а кухня на церкву. 

Вишенський не любить їжу і все, що із нею пов’язано. Кожен гастрономічний образ у тексті або критикується автором, або критикує когось. Як от ці харчові лихослів’я: 

” 

«ще ти кровоїд, м'ясоїд, волоїд, худобоїд, звіроїд, свиноїд, куроїд, гускоїд, птахоїд, ситоїд, ласоїд, маслоїд, пирогоїд; …  ще ти перцьолюбець, шафранолюбець, імбиролюбець, гвоздиколюбець, тминолюбець, цукролюбець та іншої бридні гірко- і солодколюбець. Ще ти конфетолюбець, ще ти черевобісник, ще ти гортанобішеник, ще ти гортанограч, ще ти гортаномудрець, …  ще ти молокопивця». 

 

Збережіть собі на випадок важливих перемовин.

Цей перелік відтворює традиційний порядок частування: від м’ясних страв до солодких, а також дає уявлення про місце спецій у шляхетній кулінарії XVI ст. У запалі полеміки Вишенський полюбляв перераховувати відомі йому страви, напої та посуд: 

” 

«… присмаки, юшки шафрани, пірця і пиріжні солодощі»

 

 

«… за твоїм черевом волочаться бочки з пивами, барила з медами, барилка з винами, шкатули із фляшами, наповненими вином, малмазією і гіркодорогою горілкою»

 

 

” 

«… тих численних мисах, півмисах, приставках, чорних і сірих, червоних і білих юхах і в численних скляницях та келишках, у мускатних винах, малмазіях, алякантах, ревулах, медах і пивах розмаїтих»

 

Розберімося в цьому меню. Присма́ки (від слова «присмачувати») – те, що додають у страву для смаку, тобто приправи. Під пірцями, вочевидь, маються на увазі пряники, яких ще називають пірниками. Алякант, ревул та малмазія – це різновиди вина. Малмазією (або мальвазією) називаються грецькі солодкі вина. Центром торгівлі мальвазією був Львів, а її найкращими сортами вважались мускатель, іпсима, алікант, латика та коцифал. Ще за часів Київської Русі її почали вживати під час причащання. У Речі Посполитій мальвазія була більш популярна, ніж угорські чи західноєвропейські вина. Це ілюструє пародійна промова берестейського шляхтича Івана Мелешка на Варшавському сеймі 1589 року. Її автор глузує (дослідники так і не домовилися: серйозно чи жартома) з харчових звичок шляхти, котра почала наслідувати побут німців:

” 

«А за моєї пам’яті присмаків цих не бувало, добре було: гуска з грибками, кашка з перчиком, печінка з цибулькою чи з часником, а коли на пишні достатки – каша рижова із шафраном. Вина венгерського не заживали перед тим – малмазію скромно пили, медок і горілочку дзюбали». 

 

Повернімося до Вишенського та згаданих ним чорних, сірих, червоних і білих юх. Розтлумачити їх нам допоможе твір, написаний французьким інженером через півстоліття. Гійом Левассер де Боплан у своєму «Описі України» говорить про страви, приправлені за місцевим звичаєм:

” 

«… одні з жовтою підливою із шафрану, інші — з вишневим соком, який робить підливу червоною, інші — з вичавками та соком перетертих слив, які надають підливі чорного кольору, ще інші, нарешті, приправлені соком вареної, протертої через сито цибулі, що робить підливу сірою; вони її називають гонщем»

 

Усі, окрім жовтої, були згадані у Вишенського. Але це не єдина паралель між текстами. Боплана так само вражають розмахи частувань, щоправда він не критикує, а лише дивується. За його оцінкою, звичайні обіди перевершують пишнотою французькі урочисті бенкети, а їжа, що подається – проста, приготована грубо та в колосальних кількостях.

Ось друга переміна страв на типовому бенкеті шляхти:

” 

«Вона повністю складається зі смаженого м'яса, як-от: телятини, баранини і яловичини, які подають порціями більшими, ніж півчверті туші; далі [йдуть] каплуни, курчата, кури, гуси, качки, зайці, олені, лані, дикі кози і кабани та всіляка інша різноманітна дичина, як наприклад: куріпки, жайворонки, перепілки та інші дрібні пташки, чого тут дуже багато»

 

(повний опис бенкету читайте тут)

Кожне слово у цьому переліку можна трансформувати, додавшии -їд чи -любець, і вийде гастрономічна сатира a la Vyshenskyi.

Тексти Івана Вишенського свідчать, що він знався на гастрокультурі свого часу. Якщо до цього автори обмежувалися загальними згадками про їжу та назвами окремих наїдків чи продуктів, то у Вишенського сфера харчування постає у всій повноті, включаючи не лише назви різних типів страв, але й їх готування, подачу, споживання і перетравлення. Сорок років сидячи у келії на Афоні, полеміст писав про їжу так детально, як це згодом робитимуть Котляревський, Квітка-Основ’яненко та Гоголь.  

 


 

Текст: Світлана Богданець літературознавця, дослідниця харчової семантики.

 

Ілюстрація: Арендар Г.П. Срібний посуд XVII - початку XX століть. - Альбом. - Київ: Родовід, 2006. - 176 с.