Голодний локдаун 20-го: гастрономічні спогади київських неокласиків // Оксана Щур

У карантинних місяців 2020 і голодної весни 1920 є дещо спільне. Жителі міст стали більш чутливими до гастрономічної реальності. Їжа перестала бути фоновою обставиною і почала вимагати уваги до себе. Цьогоріч кулінарія стала новим хобі для одних і справжнім випробуванням для інших. Про те, як змінилося ставлення до їжі у київських інтелектуалів сто років тому, – розмірковує Оксана Щур. 

Цієї весни у кожній квартирі готували їжу. Креативний клас, богема, білі комірці – усі, звиклі ковтати ранкову каву, обідати бізнес-ланчем і вечеряти на фуршеті чи вечірці, тепер на кухні зрівнялися із пересічними містянами. Здається, я ніколи не бачила стільки фотографій їжі у соцмережах. Замість подорожей, книжок, дітей та особистих досягнень саме їжа – проста і красиво викладена – стала виразником карантинного повсякдення.

Вулиці були спустошеними. Квітли дерева, співали птахи. Гули автомобілі та порожні тролейбуси, однак, примовкли маршрутки. Київська весна 1920-го виглядала так само безлюдно:

” 

Уже давно минув той час, коли, божеволіючи од шалу, проносились по місту вантажні авта з людьми в шкірянках і салдатських шинелях. Вщух галас. Не гуркотіли трамваї. Іржавіли рейки. Між камінням бруківки росли трави. Люди своєю появою не наважувались порушити урочисту порожнечу вулиці. І той, хто робив це, почував себе пригніченим – темний страх володів ним! – або, навпаки, визволеним від усього – 

 

писав у своїх спогадах Віктор Петров, відомий як український письменник В. Домонтович.

Сто років тому в Києві їжі не було. Петров перелічує своїх університетських знайомих, яких зустрів на вулицях спухлими від голоду. Розказує про цінність шматка хліба і торбинки яблук, про жінок на базарі, які виставляли на продаж то конину, то печені яблука, то редиску з Куренівки – насправді неважливо що, бо ніхто того не купував. 

” 

В Києві їли пшоняну кашу, в Одесі того ж року ячну кашу. Це далеко гірше. Ячна крупа набагато остогидливіша за пшоно. Уже не можна було витримати!.. Одного разу одесити на бюсті Маркса, що замінив на ґранітному цоколі пам'ятника Катерину, побачили паперову торбинку. В торбинці була ячна крупа, і на ній – торбинці – напис: «Їж сам!».

 

З ерудитною певністю вченого експериментатора професор Петров розмірковує про відмінність голоду в Києві 1920-го, Харкові 1942-го, Лейпцигові 1945-го і Берліні 1946-го. І ще голод міста і голод українського села у 1933-му. Це лише його особистий досвід станом на 1947 рік, коли й писалася Болотяна Лукроза1. Яке щастя, додає він, що голод прийшов до Києва навесні, бо двадцять два роки потому харківська зима буде набагато складнішою.

Пригадуючи ту голодну весну Віктор Петров не стримується від філологічного коментаря. Автор розмірковує про голод у однойменному романі Кнута Гамсуна: 

” 

Що сказати про цей твір, класичний твір про голод у європейській літературі? Хіба що одне: автор ніколи не голодував. Голод ніколи не одкривав для нього коштовних скарбів своїх схованих таємниць. Як і більшість людей, бажання їсти він приймав за голод. Письменник описував муку голоду, але він не знав одного й найголовнішого: він не знав того, що голодний не хоче їсти!.. Голодуючи, він не доходив до межі, за якою голод більше не відчувається й людина вже перестає хотіти їсти. 

 

Чи перечитує Віктор Петров у цей час Гамсуна? Чи багато з нас перечитували Чуму Камю в період локдауну? Утім, знаю тих, кому засмакувало Кохання в часи холери.

” 

За свідченнями Петрова Микола Зеров на обід щоденно отримував глибоку тарілку густої брунатно-зеленої смаковитої, благодимної юшки – імовірно, горохвянки. Такою стравою годували колектив Книгаря, редактором якого був Зеров. Коли ж часопис закрили, Зеров погодився на пропозицію вчителювати в Баришівці на Київщині. Їжі там було вдосталь. Досі заможні чинбарі хотіли дати дітям належну шкільну освіту – і платили не грішми, а пайком. Борошно та дрова тоді виглядали надійнішою валютою.

 

Ведучи свою оповідь від Києва до Баришівки, Віктор Петров описує раціон українського села не лише як перелік поданого до столу, а як частину української барокової культури. 

” 

Чорні житні пироги з гірко-кислою калиною були святковою стравою в великі свята [...] Признаюсь, я виковирював з тіста ці тверді, недопечені, кислі ягоди й потайки викидав їх геть, а важке тісто їв, не відчуваючи, що воно святкове [...] Так, справді на Великдень кололи кабана і їли шинку, але це було раз на рік, бо раз на рік буває Великдень, і сала від того заколотого на Великдень кабана повинно було вистарчити аж далеко за Покрову. Ні, життя в Баришівці не було розкішне; воно було не голодне, але воно було просте, суворе, сповнене праці. 

 

Ще один із когорти неокласиків, Михайло Драй-Хмара, в той час викладав у Кам’янці-Подільському. А у 1935-му, після другого арешту поета засудили до п’ятирічного ув’язнення на Колимі. Звідти він уже не повернувся.

Чи не останніми відомими нам творами Михайла Драй-Хмари стали його послання до родини2. Про що розповідати з Колими? Природа, робота, чим годують, на що хворієш. Бадьорості у цих листах дедалі меншає, і зрештою, Драй-Хмара описує своє голодне марення, по вінця переповнене їжею. 

Три тижні безсоння й посту – раціон святого Антонія, як висловився автор – у наметі в тридцятиградусний мороз, і от, видіння: усе найкраще, найсмачніше, що їлося за життя. А найсмачнішими були мамині обіди в Тростянчику: 

” 

Який смачний був короп, фаршований або в маринаті! Тільки й об'їдатись! А борщ зі сметаною! Я таких борщів потім не їв. Правда, пісний борщ, з грибами, маслинами і вушками ще смачніший від скоромного. А які смачні мариновані груші, яблука, сливки і вишні подавалося у мами на стіл до пряженої качки або до котлет! Я вже не кажу про мамалиґу, яку я любив їсти з молоком. Але гречаних лежнів зі свіжим сиром, ледве підрум'янених з одного боку, та ще зі сметаною, я й згадувати не можу.

 

Згадує він і каневецькі прості страви, й обіди на Садовій, а найбільше – святкові іменинні вечері:

” 

Спочатку накуштуємося холодних закусок. Ось дунайський оселедець або керченський, з цибулькою, з перцем, з помідорчиками; ось баклажанний кав'яр; ось мариновані грибки; ось севрюжка вуджена; ось баличок осетриний; це — скумбрія маринована, вуджена і свіжа пряжена; це навага з цитронкою, далі жирні шпроти, бички в томаті, гострі кільки і солодкі ніжки крабів. Тепер холодна м'ясна закусочка: холодна телятина з яєчком та зеленою цибулею; шинка, ковбаса краківська, московська, українська, міланська; паштет, холодець з ніжками і хріном, холодець з судаком. По маленькій перерві наливається карафки горілкою, наливками і винами та подається гарячі страви: бульйон з пиріжками, або проціжений гороховий суп з сухариками; пряжена індичка з печеними яблуками; ковбаски з тушеною капустою і гірчицею; біфштекс зі смаженою картоплею та огірками; смажені карасі у сметані; пельмені гарячі; пудинґ; бабка саґова або рижова з цукром або варенням; мус вишневий; компот ананасовий; диня і кавун.

 

В історію української літератури ці гастрономічні спогади увійшли завдяки Юрію Кленові. У своїх Спогадах про неокласиків3 він стверджує, що хіба Гоголеві раніше вдавалося так смачно побенкетувати на письмі. Здається, українське двадцяте століття не знає іншої такої фантазії, де горілки, настоянки, зубровка, коньяки, токай, мадера, мускат, кахетинське, столове, рислінг тощо переплітаються з сирними пасками та бабками, борщем із вушками, пісним смачнішим, ніж скоромний, і завершуються морозивом, тутті фрутті та абрикосовим, запиваються сидром, крюшоном та оранжадом. І все це – пряма трансляція в необладнаному наметі, де покотом сплять замерзлі, охлялі каторжани.

Для неокласиків-інтелектуалів їжа як частина побуту не мала надмірного значення. Проте вимушене бідування стало нагадуванням, що повсякденні клопоти, як-от їжа і опалення, все ж потребують вирішення. 

Цієї весни і нам довелося закритись у домівках і продемонстрували власну кулінарну майстерність з пристрастю, яку раніше витрачали на інтелектуальне хизування. Довівши цим, вочевидь, що ми здатні прожити без ресторанів – так само, як раніше відмовились від бібліотек.

 


 

Посилання:

Болотяна Лукроза – єдиний мемуарний текст Віктора Петрова. Перша частина присвячена університетському та творчому середовищу Києва 1910-1920-х років. У другій йдеться про баришівський період середовища неокласиків: Домонтович, Віктор. Болотяна Лукроза, ІІ / Спрага музики / упор. Віра Агеєва. – К. : 2017. 

Листи Михайла Драй-Хмари до родини вміщені у виданні: Драй-Хмара, Михайло. Літературно-наукова спадщина / Упорядкування С. А. Гальченка, А. В. Ріпенко, О. Ф. Томчука, примітки С. А. Гальченка, Г. О. Костюка. – К.: 2002.

Саме спогади Юрія Клена стали для Віктора Петрова поштовхом до написання другої частини Болотяної Лукрози. Тут-таки вміщено фрагменти листів Михайла Драй-Хмари в українському перекладі: Клен, Юрій. Спогади про неокласиків. – Мюнхен, 1947.

 


 

Текст: Оксана Щур – літературознавиця, кураторка Міжнародної програми Книжкового Арсеналу та Літературної лабораторії Мистецького арсеналу.

Ілюстрація: Ілля Угнівенко