#Kilogram | Голодні вигадки: їжа та її відсутність в українських народних казках // Ольга Петренко-Цеунова

” 

«Жили собі дід та баба, та такі убогі, що нічого в них нема. От раз дожились вже до того, що не стало у них і хліба — й їсти нічого…» 

 

Або ж так:

” 

«Поверталася стара лисиця з невдалого полювання. У животі бурчить від голоду…»

 

Таким зачином починається левова частка народних казок, коли персонажі з голоду беруться щось вигадувати, аби задовольнити базову природню потребу.

За словами Жака Ле Гоффа, віддавна людську уяву характеризує універсум голоду: майже цілий рік людину минулого переслідував голод (вимушений — через убогість чи неврожай або «добровільний» — у періоди посту) або принаймні страх голоду1

Клод Леві-Стросс стверджує, що достатньо хоча б раз відчути на собі дію непотамовного голоду, аби їжа стала дещо більшим, ніж ситість, — щастям2.

Колективний голод та спільну трапезу можна вважати інтегративним харчовим кодом, який згуртовує людей, стає підґрунтям формування загальнозрозумілих сюжетів. Такими є сюжети українських народних казок, чимало з яких побудовані довкола їжі — її пошуку, розподілу, належної та неналежної харчової поведінки.  

 

Трапеза та оглядини: «Пан Коцький»

Герой цієї казки — кіт зі шляхетним прізвищем, для якого обставини склалися цілком сприятливо, причому абсолютно без його зусиль. Його заслуга полягала лише у тому, що, зістарівшись на господарстві в чоловіка, він не втратив самоповаги й заледве не шляхетського гонору: коли хазяїн вивіз його в ліс, бо кіт вже не здужав мишей ловити, той представився лисиці не абиким, а паном Коцьким, чим одразу заслужив прихильність і забезпечив собі безбідне життя.

Далі все закрутилося буквально як у казці: його шануватимуть, годуватимуть і боятимуться. Першим лисичка у новому статусі шлюбної жінки перестріла зайчика, котрий став напрошуватися до неї на досвітки, проте отримав рішучу відмову: мовляв, лисиця тепер не самотня, а має при собі пана Коцького. 

Досвітки, на противагу вечорницям, в українській традиційній культурі тривали не до півночі, а до світанку. Господинею цих молодечих зібрань зазвичай була бездітна жінка-вдова (паніматка, вечорнична/досвітчана мати), яка стежила за дотриманням звичаїв3. Учасниці й учасники приносили із собою наїдки — борошно, сир, масло, горілку тощо, а потім спільно готували частування. 

Казкові персонажі теж вирішили зготувати обід, аби подивитися на лисиччиного чоловіка. 

” 

«І взялися міркувати, кому по що йти. Вовк каже:
— Я піду по м'ясо, щоб було що в борщ.
Дикий кабан каже:
— А я піду по буряки і картоплю.
Ведмідь:
— А я меду принесу на закуску.
Заєць:
— А я капусти.
От роздобули всього, почали обід варити».

 

Замість досвіток звірі влаштовують своєрідні оглядини, запрошуючи до себе на обід молоде подружжя з використанням ритуальної формули, якою традиційно кличуть гостей на святкову трапезу, переважно з нагоди весілля:

” 

«Просили вовк, ведмідь, дикий кабан, і я прошу, щоб ти прийшла зі своїм паном Коцьким на обід».

 

  Зрештою пан Коцький постраждав від власної ненажерливості: усе приготовлене частування було спожито, й почесний гість знесилено розлігся на столі; тимчасом кабана, що сховався в хмизі неподалік столу, вкусив за хвіст комар, а Коцький, помітивши рух, подумав, що то миша, й вирішив наостанок поласувати ще й нею. Відтак зчинився переполох, звірі розбіглись, і на цьому званий обід скінчився.   

 

Недоступна їжа: ще про Лисичку та її чоловіків

Прикладом того, як можна розсваритися через неналежне приймання гостей, є казка «Лисичка і Журавель». Персонажі так заприятелювали, що навіть покумалися, та якось руда хитрунка покликала кума до себе на гостину: 

” 

«Іде Журавель на прошений обід, а Лисичка наварила кашки з молочком, розмазала тонесенько по тарілці та й поставила перед кумом.
— Живися, кумочку, не погордуй! Сама варила».

 

Зрештою, сама вона тією кашкою й поживилась, бо Журавель, як не старався, стукав дзьобом по тарілці, але нічого вхопити не міг. 

Та натомість і Журавель приготував частування на свій смак: вийшло чи то рагу, чи то борщ із м’яса та овочів (за однією версією казки — «картопельки та бурячків», за іншою до цього додана ще «фасолька», все те покраяне на дрібні шматочки).

” 

«Живися, кумонько! Не погордуй, люба моя, — припрошує Журавель.
Нюхає Лисичка — добра страва! Встромляє голову до горнятка — не йде голова! Пробує лапою — годі витягнути. Крутиться Лисичка, заскакує відти й відти довкола горнятка — нічого не порадить. А Журавель не дармує. Дзьоб-дзьоб у горнятко та й їсть собі шматочок за шматочком, поки всього не виїв».

 

Так і настав кінець їхній дружбі. 

Ще гірший фінал спіткав головну персонажку в казці «Лисичка-кума». Почалося все з того, що лисичці захотілося медом поласувати: «То все я саме м’ясце їм, а солоденького — то й ні». Таке невластиве хижачці бажання було покаране двічі: спершу вона вдерлася на пасіку самотужки, аби поласувати медом, проте її покусали бджоли. Надалі лисичка була розважливішою — пішла до ведмедя, міркуючи: «Впросюся до його жити, у його меду багато».

Так і стали жити: «Ведмідь піде на здобутки, принесе м’ясива, є і йому, й лисичці». Проте найбільше прагнеться недоступного. Тож лисичка таки змусила клишоногого йти по мед, і він приніс аж два вулики — один на тепер, другий на потім. Перший був спожитий швидко, а другий, схований на горищі, надив лисичку до нестями — так, що вона вигадала цілу легенду, аби ним поласувати досхочу: вислизала з дому під приводом, ніби її покликали на хрестини, а насправді крадькома пробиралася на горище і під’їдала мед, аж доки він не скінчився. Зрештою омана розкрилася, ведмідь сам поліз на горище, а меду і слід прохолов. Гнів клишоногого можна зрозуміти: він, що сам не проти покуштувати меду, весь цей час терпів, а лисичка тим часом знищувала родинні запаси. 

У казці «Лисиця та їжак» Лисичку спіткало цілковите фіаско. Зустрівши голкастого знайомця, вона, аби приспати його пильність, надумала назватися веганкою:

” 

«А знаєш, я тепер уже не їм м’яса, самі овочі. Сьогодні цілий ранок з кроликами на капусті паслася. Та й наїлася ж!..»

 

Проте їжак, знаючи її натуру, не дав себе ошукати і з’їсти, а пустив лисицю по хибному сліду, сказавши, що бачив за струмочком виводок тетеревенят. Умить забувши про свій екоактивізм, лисиця побігла у вказаному напрямку покуштувати свіжого м’яса. 

 

Майстерність прибіднюватися: «Коза-дереза»

Асоціальна поведінка кози-дерези з однойменної казки не має меж. Вона куплена на ярмарку за три копи: копа — одиниця лічби ще праслов’янського походження, що дорівнює 5 дюжинам (60 снопів, яєць, рибин тощо); у Речі Посполитій — це 60 литовських грошів або динаріїв. Звідси й дієслово копити — збирати, примножувати (врожай, багатство, «добро»)4

Так от, ставши власністю діда, коза стає і його улюбленицею, затьмарюючи любов до синів і жінки, котрих дід, зрештою, виганяє з хати через наклеп кози про поганий догляд за худобиною.   

” 

«Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?
— Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку,— тільки пила, тільки й їла!»

 

Загалом коза в слов’янській культурі мала амбівалентне тлумачення: з одного боку, її сприймали як нечисту тварину, що має демонічну природу (головно через бороду, ніжки та ріжки, що роблять козу схожою з чортом). Та водночас побутувала приказка: «Коза — найкраща худібка: під порогом виспиться, суху мітлу з’їсть, та ще й кварту молока дасть». Та й обряд «водіння кози» первісно пов’язаний з аграрною магією, бо, за повір’ям, «де коза ходить, там жито родить». 

Проте за сюжетом української народної казки коза однозначно демонізується, виживає з дому дідову родину, а потім здійснює рейдерське захоплення зайчикової хатки і погрожує всім його покровителям: ведмедю, вовку, лисичці, і лише раку-небораку вдається відновити справедливість.

Лишається питання, чому козі припав до смаку саме клен як єдина пожива. Можливо, річ у тім, що це дерево традиційно вважалося апотропеєм, тобто талісманом, що захищає від зла (адже й нечиста сила часом потребує захисту!). Кленове гілля використовували на Зелені свята для прикрашання оселі; плоди закопували під порогом, аби захистити дім; кленову гілочку вішали на стіні хати, щоб захиститися від задухи. До того ж при першому вигоні худоби на пасовище кленове гілля клали на порозі хліву, вірячи, що в такий спосіб свійські тварини, переступивши через клен, зможуть протистояти зуроченню. 

До речі, аби завершити ботанічну тему: дереза — це колючий чагарник, що росте на степових схилах, міцно вкорінюючись у ґрунт. А метафорично дерезою називають настирливу, лайливу особу. 

 

Мрія про сите життя: «Дід, баба і вовк-колядник»

На переконання італійського медієвіста Массімо Монтанарі, найдієвішим способом позбутися (принаймні тимчасово) страху й голоду є мрія про спокійне сите життя. У західноєвропейській версії це втілилося передусім в образі утопійної країни Кукканьї, де їжа ніколи не вичерпується, де «велетенські каструлі з галушками вивертають на гори тертого сиру; де виноградні лози підв’язані ковбасами, а поле обгороджене шматками смаженого м’яса»5.

В українській версії детально й мальовничо, з усіма подробицями, витворами голодного шлунку, країну гастрономічних див зобразили мандровані дяки — спудеї-поети доби Бароко, що мандрували селами, заробляючи на хліб виконанням святкових віршів, віншуючи господарів святковими, часто жартівливими віршами з нагоди Різдва і Великодня. Загальним місцем у творчості мандрованих дяків є школярська вбогість, що переслідувала їх під час навчання. Тож, аби втамувати голод, юнаки віддавалися мріям про безбідне життя:

” 

Привандрував я до міста Козина,
Аж там школа пирогами накривана.
А почав дощ на мене сметяний іти,
А я, неборак, почав рот підкладати.
Аж зараз почав іти і пироговий град,
І тій пригоді барзо був рад.
Там-то, панове, місто снігу бринза, як сніг, з міха ся сиплеть,
А з-межи неї масло плястрами ся ринеть.
Там-то доми з самих сал муровані,
А лоєм, замість вапна, шмаровані,
Книшами, пирогами побиті,
А паляницями зверху накриті.
Двері з полтів, а ковбаси до неї защіпки,
А вмісто колодок — пшеничнії галушки.

 

Показово, що в цій віршованій орації «Помагай бог вам, панове міщане…» чудесне місто має назву Козин, а дивовижі, що в ньому відбуваються, базуються на м’ясо-молочних продуктах. Набіл тут заміщує собою природні явища: сметанний дощ,  вареничний град, бринза, що сипле, як сніг з міха, поруч пропливають скибки масла… Інтер’єр у будинках теж доволі специфічний: паляниці замість стріхи, підмурівок із сала, стіни, обмащені лоєм замість вапна, двері з полтів (шмат м'яса, копчений бік свинячої чи волової туші), замкнуті на ковбасу, а функцію ручки тут виконує пшенична галушка.

Подібні витвори голодної фантазії доволі поширені в народних казках. Так, у казці «Дід, баба і вовк-колядник» останній наколядував спершу ягничку, потім теличку, а зрештою дід мусив віддати ненажері й бабу. Вона, однак, не розгубилась і змогла втекти від кривдника, а далі натрапила в лісі на чарівну хатину:

” 

«хатка, зроблена з сиру та масла; колодка також зроблена з сиру та масла. Баба відірвала колодку і з’їла, а сама увійшла в хату. В хаті все зроблено із сиру та масла».

 

Господарями хати виявилися дикі кози, які, проте, теж не встерегли кмітливу бабу: послуживши у кудлатих господарів певний час, вона спромоглася приспати їхню пильність і втекти до діда, наколупавши в хустку сиру та масла для чоловіка. Доволі скромно, як для країни гастрономічних див. Проте осуд жадоби — це вже з іншої казки, про рибалку і камбалу, або ж, за переспівом О. Пушкіна, про золоту рибку. 

 


 

Примітки:

1 Ле Гофф Ж. Цивилизация средневекового Запада / Жак Ле Гофф. — [пер. с фр. Е. И. Лебедевой и др.]. — М.: Прогресс, 1992. — 376 с.
2 Леви-Стросс К. Печальные тропики / Клод Леви-Стросс. — [пер. с фр. Г. А. Матвеевой]. — М.: Мысль, 1984. — 217 с.
3 Сумцов Н. Ф. Досветки и посиделки / Н. Ф. Сумцов // Киевская Старина. — К., 1886. — Т. XIV. Март. — № 3. — С. 422.
4 М. Бедрій. Застосування та значення терміна «копа» в юридичній термінології середньовічної України / Бедрій М. // Теорія та історія держави і права. Філософія права. — Часопис Київського університету права. — 2011. — С. 32. 
5 Монтанари М. Голод и изобилие: история питания в Европе / Массимо Монтанари. — [пер. с итал.].— Санкт-Петербург: Alexandria, 2009. — С. 118.

 


 

Текст: Ольга Петренко-Цеунова – літературознавиця, аспірантка Києво-Могилянської академії, редакторка видавництва "Темпора".

Ілюстрації: Ілля Угнівенко