Дикий мед: коротка історія українського бортництва // Анастасія Панкова, Олексій Нагорнюк

Мед – продукт, без якого українську кухню просто неможливо уявити. Меди, медовухи, ставлені та питні меди – ці напої часто згадуються у літописах і давніх документах. Маківники-медяники та інше обрядове печиво з медом були неодмінними атрибутами святкового столу. Мед символізує достаток та щастя, тому він часто фігурує у весільних обрядах, входинах на Маковея та Спаса, а також інших родинних та календарних святах. А ще у  певні історичні періоди добування меду суттєво наповнювало державну скарбницю.

Як раніше добували мед в Україні та чи зберігся зараз цей стародавній промисел? Що таке дикий мед і чим він відрізняється від звичних нам медів? Читайте у матеріалі Олексія Нагорнюка та Анастасії Панкової –  етнографів та дегустаторів бортних медів Полісся.


Що таке бортництво

Це стародавній промисел добування меду, який досі існує в поліських селах північної України та південної Білорусі. Його назва походить від слова борть – так називається видовбана в стовбурі живого дерева камера, схожа на природне дупло, у якому селиться бджолиний рій. 

Борті видовбують на висоті від 4 до 15 метрів у стовбурах старих сосон, лип або дубів. Верхівку дерева зрубують, щоб її не переламав вітер. Сама ж борть не шкодить дереву, адже бджоли покривають його внутрішні стінки прополісом і цим запобігають гниттю. Вік деяких бортних дерев, що збереглися на півночі України, сягає кількасот років, і це найбільші та найдавніші дерева Полісся. На Рівненщині зафіксовано близько десяти бортних дерев. Деякі з них і дотепер використовуються бортниками, котрі отримали дерева у спадок. 

Пересувні борті – вулі, пні або колоди  – стали виготовляти пізніше. Бортники робилять їх зі стовбурів зрізаних дерев та встановлюють біля садиби або в лісі.

Бортництво у середньовічній Русі

Перші згадки про бортництво на території нинішньої України зустрічаємо в джерелах часів середньовічної Русі. На початку X століття арабський письменник і мандрівник Ібн Русте писав: 

” 

«Земля слов'ян є рівнина лісиста; в лісах вони і живуть; із дерева виробляють вони вид посудин, які є вуликами для бджіл, і в яких мед бджолиний зберігається».

У Повісті минулих літ мед та віск згадуються як данина, котру віддавали князю, та як одна з важливих статей зовнішньої торгівлі Русі: продукти бджільництва перевозили лодіями в далеку Візантію. Мед з давніх часів використовувався для виготовлення хмільного напою. У тому ж літописі наводиться переказ про те, як древляни у 946 році за наказом княгині Ольги наварили багато меду для учасників тризни за загиблим князем Ігорем.

Закон на сторожі меду

Збірник давньоруських законів Руська правда говорить про покарання за знищення бортних дерев. Їх позначали спеціальними вирізьбленими на стовбурах знаками (знаменами). За пошкодження такого знамена визначався штраф у розмірі дванадцяти гривень. Для порівняння, за вбивство смерда (людини позбавленої особистої свободи і власності) стягувався штраф п’ять  гривень. Пізніше у Статутах Великого князівства Литовського було більш детально окреслено права бортників на володіння бортними угіддями та деревами. Так, за крадіжку вулика з медом і бджолами загрожувала смертна кара.

У звичаєвому праві бортників досі живі спогади про суворі розправи над крадіями-пчолодерами, які знищували бджолосім'ю вогнем. Якщо господар борті заставав такого крадія на дереві, то змушував його стрибати донизу, що передбачало як мінімум важке каліцтво. Відомі випадки привселюдної страти злодія на місці злочину, що відбулися у ХІХ столітті поблизу Рівного. Існували також магічні способи покарання таких злочинців: частину пограбованого вулика – довж, – на якій залишилися сліди крадія, бортник міг закопати в могилу. Разом з особливими «молитвами», така магічна дія мала спричинити смерть злодія.

Традиції частування медом

На Поліссі досі живий давній звичай пригощати щойно добутим з вулика медом. Деякі бортники роблять це прямо в лісі біля своєї борті, частуючи пастухів і випадкових перехожих, або приносять мед у село й роздають частину сусідам.

Про особливе урочисте ставлення до споживання меду згадують бортники села Залав’я на Рівненщині. Мед у стільниках їли руками, які потім змивали водою під столом. Вода з медом потрапляла на земляну долівку, що було своєрідним ритуальним частуванням померлих родичів.

Мед був важливим обрядовим елементом родинних і календарних свят. Так, у колядках і щедрівках часто згадується сита – розчинений водою мед, до якого додається покришений хліб. Цю страву раніше споживали на весіллях і поминальних дідах. Існує думка, що вислів наїстись досита буквально означає наїстись до частування ситою, яка фактично знаменувало завершення застілля. 

Бортний і пасічний мед – чи є різниця?

Різниця між бортним і пасічним медом полягає в тому,  що бортник майже не втручається в життя бджіл. Він не ставить у вулик стільники зі штучної вощини, як це прийнято в рамковому бджільництві. Природні умови відіграють значну роль у виробництві меду. Як кажуть самі бортники, поліська лісова бджола надзвичайно працьовита і витривала. Вона може вилітати ранньою весною, коли ще лежить сніг, працює у дощ і витримує низькі температури краще, ніж гібридні породи бджіл. 

Особливістю бортного меду є й те, що бджоли самі повністю вибудовують стільники. У рамкові ж вулики вставляють листи вощини, де завжди є домішки, в основному – парафін. Куштуючи дикий мед у стільниках, ви споживаєте неймовірну кількість корисних побічних продуктів бджільництва. Це перга, маточне молочко, речовини, притаманні рослинам, з яких збирався пилок, корисні елементи з воску та прополісу, нектар. Тому аромат і смак бортного меду більш складний та цікавий.

Смак дикого меду 

Ареал побутування бортництва – Полісся. Цей край багатий на медоносні рослини, які відрізняються від рослин лісостепу і степу. Саме вони надають меду особливий, поліський, смак. Меди, зібрані з місцевих рослин, зараз є незвичними для українського ринку, що багатий на пропозиції меду з гречки, соняшника, липи, акації чи різнотрав'я.  

Робота поліських бджіл починається з появою первоцвітів, зокрема крушини. У травні квітують багно біле, лісові ягоди – чорниця і брусниця. Серед соснових лісів можна бачити величезні галявини азалії. Наприкінці літа лісові галявини вкриваються фіолетово-рожевим цвітом вересу. Ці поліські вересовища є потужною медодайною базою для бджіл. Осінній мед з вересу має прозоро-темне забарвлення, вишуканий аромат і терпкуватий смак. Позаяк такий мед важко відділяється, раніше його вживали разом зі стільниками, в яких міститься багато корисних речовин. Деякі бджолярі кладуть стільники на піч, щоб мед ледь нагріваючись сам стікав у ємність.

Добування бортного меду сьогодні

У ХІХ столітті бортницький промисел занепав. Це пов’язано з масовими вирубками старих лісів, а також з виникненням новітньої конструкції рамкового вулика. Пізніша колективізація і впровадження системи господарювання радянського зразка завдали жорстокого удару по бортництву як пережитку феодальної доби. Проте у поліських районах України та Білорусі бортницька традиція не перервалася і дійшла до наших днів майже в первісному стані. Під час економічної кризи 90-х років ще більше жителів Полісся почали практикувати бортництво, цим самим відроджуючи давній промисел.

Поліські бортники добувають мед  або, як прийнято говорити, йдуть глядіти пчол переважно восени і зрідка навесні. Відбувається це за сприятливої погоди від середини вересня до середини жовтня (обов’язково до свята Покрови). На дерево підіймаються за допомогою драбини-острови або шкіряної мотузки – лезива. Ножем вирізають стільники з медом і складають у коробку з липової кори, що зветься лазбєнь. Близько третини меду лишають у вулику, щоб бджоли могли перезимувати.

Попри те, що деякі поліські бортники мають до двохсот вулів-колод, бортний мед не так просто купити. Його добувають у невеликій кількості переважно для власного вжитку, або на подарунок. Раніше був поширений звичай дарувати борті на весілля, при чому колишній власник продовжував сам доглядати борть, а увесь мед з неї віддавав молодій родині. Такий подарунок був бажаним, а також символізував довіру та повагу. 

Сьогодні у селах Рівненської та Житомирської областей бортникують понад сто родин. Деякі з них досі використовують старі бортні дерева, що перейшли їм у спадок, практикують архаїчні способи підйому на дерево, виготовляють вулики традиційними інструментами, роблять свічки зі свого вощечку, обдаровують медом рідних, сусідів та перехожих етнографів.

 


 

Текст: Анастасія Панкова – фольклористка, кандидатка філологічних наук.

Олексій Нагорнюк – етнограф, співзасновник проєкту Бортники України.

Фото: Олексій Нагорнюк